— Що тут діється? — гнівним голосом, що зривається на вереск, запитує він.
— Десята година. Заклад зачинено.
— Що? — скрегоче зубами Темрякос. — Тепер тут зачиняють о десятій?
— Я виконую ваш припис, пане, — покірно відповідає господар, виринувши з мороку.
Темрякос зі злості ніяк не може знайти потрібних слів.
— Сьогодні зробити виняток!!!
Наказ звучить так голосно, що в багатьох лопаються барабанні перетинки.
— Ну, ясно, виняток… Аякже… — тихо каже Макс, заспокійливо плескаючи господаря по плечу.
Лайтмен шугає в батарейкоприймач і через кілька секунд загорається світло. Тепер усі бачать, що у темному приміщенні клубу здійснено погром. У центрі, на танцювальному майданчику, борюкаються осмати, як на матчах з регбі. Із цієї купи не всі вилізуть без ушкоджень.
Темрякос прямує до них. З його появою осмати розповзаються в різні боки. Особливо потовченими виявляються ті, що були внизу. Зате вони з гордістю показують своєму начальнику трьох полонених, які лежать на підлозі, обплутані мотузками, як шинка на Різдво. Придивившись до них, Темрякос переконується, що його тупі вояки полонили своїх же товаришів. Ну й розлютився ж він!
Сидячи в тихому куточку, звідки ніщо не сховається від його пильного ока, Макс захоплено промовляє:
— От бісове дівчисько!
І чує, як заревів важкий бомбардувальник. Це закричав Темрякос:
— Знайти-и-и! Знайти-и-и їх!
РОЗДІЛ 18
Голос Темрякоса чути скрізь — навіть у підвалі, де сидять наші мандрівники.
— Чуєте? — штовхає друзів Барахлюш. — Правду кажуть, що він не людина.
— Сподіваюся, що ні Макс, ні господар не постраждають через нашу втечу, — непокоїться Селенія.
— Не турбуйся, — відповідає Артур. — Макс просто геніальний брехун! Та й Лайтмен із господарем викрутяться.
Селенія зітхає. Вона не звикла відступати. А тим більше — утікати від небезпеки. Однак Артур має рацію — утрьох їм цю банду не побороти.
— Гаразд, досить відпочивати! — командує Артур і тягне Селенію за рукав. Принцеса чи не вперше не протестує, а бере за руку Барахлюша і мовчки йде за Артуром. І ось вони втрьох рушають довгим коридором, якому не видно кінця.
Спочатку йдуть уздовж брудно-сірого бордюра, що весь просякнутий вологою. Він відокремлює прохід від бетонної стіни. Потім, уже в кінці коридору, натрапляють на величезний литий металевий люк у стіні. Отож за нею може бути труба, в яку зливають нечистоти.
Внизу люка є невеличкий отвір. Якщо дуже постаратися, то в нього можна пролізти. Підтягнувшись, Селенія зазирає туди. Стіни підвалу чи труби, що за кришкою люка, покриті липкою смердючою грязюкою — труба нафтогону і то, мабуть, набагато чистіша. Та відступати не можна.
— Ось. Це тут, — промовляє Селенія.
— Тут що? — відгукується Артур, вдаючи, що не розуміє. Йому так не хочеться, щоб підтвердилися здогади.
— Пряма дорога до Некрополіса, — відповідає Селенія. За залізною кришкою панує морок. Неможливо навіть роздивитися, куди веде ця гидка дорога — вниз, у безодню, чи тягнеться далі.
— Невідомо, що нас чекає там. Ще жоден мініпут не повернувся зі страшного Забороненого міста. Тому добре поміркуйте, перш ніж іти зі мною, — каже принцеса, скочивши на землю.
Друзі перезираються. Вони ще не забули, які пригоди довелося пережити за час спільної мандрівки.
Артур поглядає на Селенію. І йому здається, що він бачить її востаннє.
Селенія усміхається, але очі її блищать від сліз. Їй дуже хочеться підбадьорити своїх супутників, та слова десь загубилися…
Артур поволі просовує руку в діру, ніби намагається намацати кінець їхнього нелегкого шляху.
— Я не залишу вас на півдорозі. Я йду з вами, — рішуче говорить він. І простягає принцесі руку.
Селенію аж злихоманило — вона б і на шию кинулася Артурові, якби не пам'ятала про королівський етикет. Тому кладе свою маленьку долоньку на його руку. Барах л юш накриває її своєю долонею.
Отже, вони — одна команда. І підуть разом до кінця, і допомагатимуть одне одному в біді… До речі, біда їх так і не полишила. Точніше, вона поряд.
Набравши в легені побільше повітря, Селенія підтягується, просовує голову і плечі в похмуру діру. Якусь мить вона нерішуче повисає, а потім змахує ногами і зникає в липкій безодні. Затиснувши носа пальцями, Барахлюш пірнає за сестрою.
Артур усе ще не рухається з місця. Йому так не хочеться лізти в ту гидотну діру! Він не має ні сил, ні бажання рятувати примхливу принцесу і вислуховувати теревені її братика. А може, це йому сниться? І зараз прикинеться звичайним хлопчиком — і не буде поруч ніяких мініпутів…