— Я кажу про справжню роботу, Артуре, за яку можна отримувати гроші, щоб ми всі троє не сиділи голодні.
Артур недовго розмірковує.
— Слухай! А дідусів водогін! Якщо є вода, то можна вирощувати не тільки редиску!
Ми посадимо корисні рослини. І цим житимемо всі вчотирьох!
— Добре, Артуре, згода. Але ж гроші потрібні не лише на харчі. А за квартиру як заплатити і..?
Ентузіазмові Артура можна позаздрити.
— А чому б нам не оселитись усім у бабусі? Тут достатньо місця, і Альфред зрадіє. І бабусенька теж!
У матері уривається терпець.
— Ти що, Артуре! Не треба говорити дурниці, коли й без того нерадісно! Татові потрібна робота, і ми нікуди не поїдемо, поки він не влаштується! — рішуче завершує вона.
Артур не розуміє, чого мамі не до вподоби його пропозиції. На його погляд, вони цілком нормальні, хоча в дорослих, як відомо, своя незрозуміла логіка.
— О'кей… — сумно відповів хлопчик, — нічого не вдієш.
Неприємних повідомлень більше немає, і мама знову говорить нормальним голосом.
— Навіть якщо ми не можемо приїхати, це не означає, що про тебе забули… Особливо сьогодні, — таємниче шепоче вона. — Тому що… сьогодні твій день на-ро-дження! — каже мама, ніби співає.
— Вітаю тебе, сину! — це батько взяв слухавку.
Артурові зовсім нерадісно. Його «дякую» звучить сумно. Та батько на це не звертає уваги.
— Ти, певно, гадаєш, що ми про тебе забули, так? Ні! В жодному разі! Ми вирішили зробити тобі сюрприз! Десять років — кругла дата. Ти став зовсім дорослим! Моя доросла людинко!
Батьків голос звучить аж занадто бадьоро, проте Артур здогадується, що він вдає веселого. З чого радіти, коли все зле?
Із кухні бабуся жалісливо дивиться на онука. Вона була впевнена, що розмова з батьками тільки зашкодить хлопчикові.
— Тобі сподобався подарунок? — питає батько.
— Дурню, він ще його не отримав! — долинув голос матері. Вона намагається загладити батьків промах.
— Артуре, золотце, я бачилася з бабусею. Завтра ви з нею поїдете до міста, і ти вибереш собі подарунок, який захочеш.
— Але не дуже дорогий, мій хлопчику, — втручається батько.
— Франсуа! — сердиться мама. — Ти що, забув обіцянку?
— Я… я пожартував! Так, так! Вибирай будь-який подарунок, — затинаючись, ніби актор, який не вивчив свою роль, говорить батько.
Артур мовчить.
— Добре, синку, — знову почувся голос батька, — годі розмовляти: телефон не безкоштовний!
Хлопчик чує дзвінкий стук: схоже, батько добре отримав по потилиці.
— Ну, все… До зустрічі, синочку! І щасливо відсвяткувати! — хором завершують обидва — батько й мати.
Артур поволі кладе слухавку. В голові в нього тільки одна думка: його бамбукова паличка із пластиковими соломинками рідніша, ніж ця телефонна слухавка.
Він дивиться на пса, ніби чекає від нього якогось заспокійливого слова.
— Це не голова водогінної компанії, — нарешті повідомляє він Альфредові.
Непомітно підкрадається самотність і навалюється на хлопчика. Вона схожа на велику чорну дірку, в яку Артур дуже боїться впасти.
Альфред подає господареві м'ячика, пропонуючи узгодити нові умови гри. А той ніби не бачить його. Тільки голос бабусеньки приводить хлопчика до тями.
— З днем народження, Артуре! — радісно виспівує бабуся.
Вона несе великий шоколадний торт із десятьма іменинними свічками. Бабусенька рухається в такт Альфредового гавкання: він просто обожнює підспівувати господарям.
Різнобарвні свічки враз освітлюють повеселіле личко хлопчика. Бабуся ставить торт на стіл. А поруч кладе два невеликі пакунки з подарунками.
Оце так! Справжній сюрприз! І дорослі не обмовилися й словом до останньої хвилини!
Захоплений Артур обіймає бабусю:
— Ти найкраща і найдивовижніша з усіх бабусь на світі!
— А ти — найкращий онук. Нумо, гаси свічки!
Артур втягує в легені побільше повітря… І видихає його.
— Свічки такі гарні — нехай ще погорять. А я погляну на подарунки!
— Як забажаєш, — усміхається бабуся. — А ось тобі подарунок від Альфреда!
— Як це приємно, Альфреде, що й ти про мене не забув! — вигукує Артур.
— А хіба ти забуваєш про його день народження? — запитує бабусенька.
Усміхнений Артур дістає із пакунка зовсім новенький тенісний м'ячик. Він зачудований.
— Bay! Я ніколи не мав такого гарного м'ячика!
Альфред гавкає, бо вже хоче бавитися. Артур ладен кинути іграшку псові, але бабуся затримує його руку.
— Я буду безмежно вдячна тобі, якщо ти не гратимешся із псом у будинку, — каже вона.