Сховавшись під кущем, Франсуа шкірив зуби в макіавеллівській посмішці. Він скидається на лисицю з відомої байки про її взаємини з вороною. Його посмішка ніби стверджує, що покарати бджіл для нього так само просто, як лисиці виманити шматок сиру. Коли він посміхається, його розпухле обличчя робиться схожим на голову свіжозапеченого поросяти. Лише бракує яблука в зубах. Та Франсуа не думає про свою зовнішність: помститися сатанинським комахам за всі підлі фокуси і збитки — ось його мета! О-о-о, стривайте, крилодзижчасті та пузосмугасті! Та страшна помста — це на майбутнє, а тепер треба взяти реванш, хай навіть невеличкий.
І щілочки-очка, зблискуючи на обличчі-подушці, як з лихоманки, шукаючи камінь, втупилися в густу траву. Камінь потрібен доволі важкий, щоб бджілок дістати до печінок, щоб ці гидкі дзижчалки відразу зрозуміли, що на них чекає попереду. На жаль, камінчики в траві дрібненькі… Нарешті пошуки Франсуа завершилися успіхом — неподалік лежить велетенська каменюка. Його рот знову потішила посмішка, надзвичайно гармоніюючи з розпухлою фізіономією. Схопивши каменюку, він гордо вимахує нею, як первісна людина, що тільки-но освоїла ходу на двох ногах. Ставши в позу метальника, Франсуа-Арман витягує руку вперед, вигукує якийся клич… І наштовхується лоб у лоб на воїна із племені бонго-матасалаїв. Бойовий погук змінився переляканим криком. До слова, «лоб в лоб» у цьому випадку не відповідає дійсності, оскільки бджолиний ворог дістає велетню-воїну лише до пупа. Тому немає ризику зіткнутися лобами. Височезний воїн перепиняє шлях каменя до дупла — і це не може бути звичайним збігом обставин.
— Ідіть звідси… я… мені… мені треба помститися декому! — промимрив Фран-суа, намагаючись за балакучістю приховати свій страх.
Воїн не відповідає — лише не зводить з нього погляду своїх великих чорних очей. Мовчання триває так довго, що батько геть розгубився і розуміє, що вскочив по самі халяви. Погляд воїна цілком спокійний. У його зіницях відбивається безмежна саванна, в якій він жив і полював. Він нікого не боявся, навіть левів, так що низькоросле опудало в канарковій сорочці, хоча й з каменюкою в руці, не може його злякати.
— Геть звідси! Ці тварюки вже цілий тиждень діють на мої нерви! Та сьогодні моя черга! — тамуючи страх, заверещав батько.
Величним жестом воїн відводить руку і, вказуючи пальцем на дуба, урочисто промовляє:
— Цьому дереву понад двісті літ. Воно бачило народження батька твого батька. Воно — старійшина цього лісу. І якщо в його дуплі знайшли прихисток бджоли, нам лишається одне: схилитися перед його волею і бажанням.
Франсуа отетерів. Йому навіть на думку не спадало, що в лісі існує своя ієрархія.
— Але я в себе вдома! І не деревам диктувати мені свої умови! — запротестував він, випнувши груди.
— Ваші міркування хибні. Повинен вам нагадати, що ви не в своєму домі, а в Арчибальдовому, і камінь, який ви тримаєте в руці, не вам належить, а мені, — зумисне поволі промовив воїн.
Франсуа здивовано поглянув на каменюку. Він не знав, що і вона може комусь належати. Що може бути тупіше і дурніше за каменюку, що валяється на землі? Він обернув камінь в руках і зразу ж переконався, що на одній із його сторін справді вирізьблено африканські письмена. Воїн простяг руку — забрати свою власність. Батько розгубився. Важко сперечатися про належність каменя, коли на нім таке різьблення. І він, не без вагання, нарешті поклав камінь в простягнуту навстріч гігантську долоню.
— Що ж, нехай поки що літають! Та я повернуся! — буркотить батько, погрожуючи пальцем дуплу. — Повернуся — і помста моя буде страшною! — самозакохано додає він, намагаючись удавати із себе супермена.
З висоти свого зросту (два метри сорок сантиметрів) воїн позирає на нього, як чапля на комашку, що повзе по стежці. Франсуа розвертається на сто вісімдесят градусів, розправляє плечі і крокує до будинку, виходити з якого йому небажано. Воїн стомлено зітхає і розмірковує над тим, скільки дурощів може вміщати таке слабосиле тільце…