— Розумієш, можливо, це й смішно, та коли я тут і мій зріст понад метр, я почуваюся маленьким, а коли я там і мій зріст не перевищує двох міліметрів, я почуваюся великим! — чесно зізнається Артур.
Матері все важче й важче встежити за перебігом його думки, тим паче що вона ніяк не втямить мініпутських розмірів.
— Я почуваюся таким великим, що не боюся нікого й нічого, навіть самого Упиря! — провадить хлопчик на одному подихові, в черговий раз забувши, що вимовляти ім'я Жахливого У не рекомендовано нікому й ніде.
Це закляте слово, ім'я, що спричиняє жах, два склади, назавжди вилучені із Великої книги мініпутів, чотири літери, звук яких приносить нещастя…
— Ой! — скрикує Артур.
Він шкодує, про свою необачність. Але слово вимовлене, а значить — біда поруч.
Цього разу вона втілилася у… Франсуа-Армана.
Двері тихо відчинилися — і виник загадковий силует. Прибулець стояв напроти світла, тому впізнати його зразу неможливо. Може, це й сам Упир… Та, придивившись до розпухлого обличчя, розумієш, що це всього-навсього Франсуа-Арман. Франсуа із заплічником на спині.
— Збирайте речі — ми сьогодні від'їжджаємо! — беззаперечним тоном каже він.
Артур з мамою подивовані.
— Але ж ми збиралися їхати завтра! — пролунав здушений голос хлопчика.
Він ось-ось запанікує.
— Так, збиралися, одначе в останні хвилини сталися деякі суттєві зміни, і ми їдемо сьогодні! Принаймні на дорозі в цей час менше авто і ми не страждатимемо від спеки.
— Але це неможливо, тату! Тільки не сьогодні увечері! — мало не плаче Артур.
— Ти відпочиваєш уже два місяці, Артуре! Але всьому є межа! Нагадую, що за три дні тобі до школи! — відповів Франсуа голосом директора, що вимагає від шибеника-учня прийти до нього з батьками.
— Але не сьогодні увечері, але не сьогодні, — зовсім розгублено шепоче хлопчик.
Мати поділяє синове засмучення. І хоча вона й на піввідсотка не вірить в історію з мініпутами та принцесою Селенією, якій виповнилася тисяча років, вирішує допомогти своєму хлопчикові.
— Любий, та не можна ж так просто взяти й поїхати! Та ще й від мого батька — Артурового дідуся… Арчибальд щасливий, коли внук у нього на канікулах і…
Франсуа зі злістю обірвав її лепетання.
— Ти мені ще побалакай про цього Арчибальда! Він, можна сказати, сам вигнав мене з цього дому! Мене вжалили бджоли, а йому смішно! На мене напали дикуни, яких він ховає в лісі, а йому однаково! І я певен, що якщо ми не заберемося звідси, то він ще й не так поглузує!
Мати намагається знайти слова для заспокоєння, та Франсуа кипить праведним гнівом, що йому нині і вогнегасник не допоможе.
— Нумо, біжи вдягатися! Зустрінемося за столом! — наказує він синові.
Голос його такий суворий, що й постовий полісмен на дорозі перелякається.
Потім батько хапає матір за рукав і тягне її за собою коридором.
Артур лишається сам. Він зовсім пригнічений. По його щічках скочуються дві сльозини, такі великі, що, як їх не витерти, вони долетять до самої підлоги. Увесь Артурів клопіт можна висловити кількома словами: він не побачиться із Селенією. Все інше не має ніякого значення. Десять тижнів він сумував і чекав, чекав і сумував. І мріяв, коли нарешті настане та хвилина і він знову зможе помилуватися своєю вродливою принцесою, побачить її янгольську усмішку, почує її ніжний голосочок. Навіть отруйні жарти Селенії тепер йому видаються гарними компліментами. Невже він більше ніколи не почує їх? Що ж це виходить? Невже йому доведеться забути про свою подорож до мініпутів? А може, цього й не було? Може, то був сон? І Селенія — це теж сон? Артур почувається зрізаним суцвіттям, з якого облетіли всі пелюстки, засипавши собою стіл навколо вази.
Атмосфера за столом не сприяла приємній бесіді, тому розмовляють між собою лише «знаряддя». Виделки сперечаються із ножами. Час від часу до їхньої дискусії приєднуються й ложки. Щоб приховати сум'яття, Маргарита й Арчибальд уткнулися носами в тарілки. Батько воює зі шматочками хліба, намагаючись потопити їх у супі. Шматочки не тонуть, і він нервово розминає їх на крихти.
Його дружина пов'язала навколо шиї серветку, але та їй зовсім не потрібна, бо вона й не торкнулася їжі. З відчаєм позирає вона то на одного, то на іншого, намагаючись з їхньою допомогою зняти напругу за столом. Але всі відводять очі — ніхто не хоче їй допомогти. Вона печально зітхає і стомленим поглядом озирає скромно умебльовану кімнату. На стінах висить кілька африканських масок. Гучна хода старого над камінного годинника ще більше напружує атмосферу. Вогонь у каміні давно погас, обвуглені залишки дров темніють у його роззявленій пащі. «Що може бути сумніше за згаслий камін?» — у черговий раз зітхає мати.