На Артурових віях заблищали сльози.
— Дідусю, я так сумую за Селенією! Мені здається, що я помру, якщо не побачу її! — ридма заридав хлопчик, не стримавши почуттів, що вирвалися з глибини душі.
Арчибальд встає з крісла, сідає поряд з онуком на підвіконня й обіймає його за плечі.
— Любов не підвладна часові, Артуре. Я просидів три роки у в'язниці Жахливого У, і єдиною людиною, котра допомогла мені вистояти, була твоя бабуся з її милою усмішкою. Ніхто не міг завадити мені її згадувати, бачити її уві сні. Любов твоєї бабусі була зі мною скрізь — вона долала все. І якщо Селенія в твоєму серці, значить ніхто не зможе її відняти в тебе. Навіть час.
Артур шморгає носом, і сльози градом котяться по його веснянкуватих щічках. Прозорі краплини такі великі, що видаються схожими на збільшувальні лінзи. Потрапляючи під таку лінзу, кожна веснянка значно збільшується. В такій ситуації не зашкодив би носовичок. Та Артур не має звички носити його в кишені.
РОЗДІЛ 7
Батько дістає із кишені носовичок, але не для того, щоб дати його синові, а щоби відполірувати чудову баранячу голову, яка погордливо красується на капоті його авто. Прекрасна золотава статуетка, емблема авто цієї марки, втішає батькову пиху. «Овен попереду і вісімдесят коней позаду!» — полюбляє жартувати Франсуа. Лишень він наблизиться до авто, як ураз почувається Гераклом. Напевне, тому, що авто має силу і потужність, яких власникові бракує. Воно — предмет його особливої турботи, з якого він здмухує навіть пилинки. Дружина часом ревнує його до металевого приятеля.
— Витри ноги, коли сідаєш в авто! — суворо попередив Франсуа свою половину, яка з'явилася на ґанку з валізами в руках.
Знизавши плечима, мати ставить валізи і йде за рештою речей. Відчувши, що в цій ситуації, коли дружина носить валізи, а чоловік полірує хустинкою баранячу голову, особа сильної статі має, м'яко кажучи, неприродний вигляд, батько, як і завжди в подібних випадках, ще енергійніше наводить глянець на свою улюбленицю.
Альфред усівся на порозі Арчибальдового кабінету і запитливо позирає на господаря, що з сумним виглядом розв'язує вузли на довгій саморобній мотузці. Цікаво, в яку гру бавився хлопчик і чому без нього? Всі ці запитання так і просяться з Альфредового язика, одначе поставити їх він може тільки по-собачому. А значить, нема певності, що його правильно зрозуміють. Принаймні поки що. Тому він намагається самостійно збагнути правила нової гри.
Та Артурові не до забавок. За все його коротке життя він ще не знав такого смутку. Йому здається, що він постаршав на тисячу літ. Щоб збадьорити онука, Арчибальд підморгує йому. Та ніхто не в стані розвеселити печального хлопчика.
Задерши голову, Альфред помічає павука, що впевнено переліз через дверний отвір. Пес питає себе, чи не причетний цей павук до нової Артурової гри. Поспостерігавши кілька хвилин за комахою, пес доходить висновку, що павук веде персональну гру, бо пересувається в тому самому напрямку, що й Артур. Він ніби стежить за хлопчиком, а може, навіть переслідує його… Альфред постукує хвостом — так він робить завжди, коли хоче поділитися своїми спостереженнями із господарем. Одначе занурений в свої думки хлопчик не звертає на пса уваги. «Ох, — зітхає Альфред, — ніколи й не здогадаєшся, що може придумати цей маленький шибеник!» Якщо це — чергова забава, то він згоден узяти в ній участь.
— Чекаю на тебе внизу, — звернувся до внука Арчибальд, знаючи з досвіду, що на самоті негаразди побороти легше…
Пройшовши через кабінет, Арчибальд побачив, що на порозі сидить пес Альфред і зовсім не збирається поступитися. Завжди чемний, він, напевно, має на це причину. І дідусь обережно просовується в коридор, намагаючись не стривожити пса, хоча той і не помітив його. Погляд Альфреда скерований угору, але куди саме — дідусь не зрозумів. Вирішивши, що Артур з Альфредом усьому дадуть лад, дідусь прямує донизу — проводити гостей. Альфред же зі свого поста не припиняє стежити за павуком.
Позапихавши речі в маленький заплічний, Артур розігнувся. Тепер павук висить просто над ним. Ще трішки подовжить павутинку — і опиниться на голові у хлопчика. Якщо це гра в квача — то комаха виграє… Щоб попередити Артура, Альфред загавкав. Артур підійшов до нього, уникнувши, таким чином, зіткнення з павуком.
— Я незабаром повернуся, Альфреде! Не хвилюйся! Знаєш, це й для тебе нелегке випробування, але ти через це подорослішаєш! — переконує він пса, чухаючи йому за вухом.