Та все обійшлося. І вогні бонго-матасалаїв зникли вдалині.
— Що вони тут забули? Вони ж створюють аварійну ситуацію! Хто їм дозволив? — бурчить батько, ніколи не пропускаючи можливості висловити незадоволення.
Авто поринає в нічну темряву. Тепер лишень два жовтих ока освітлюють дорогу, що біжить попереду.
Коли воїни, погасивши смолоскипи, збиралися повертатися до свого намету, на дорогу викотився пес Альфред. Струснувшись, він погнався вслід за авто. Бонго-матасалаї не встигають навіть нічого в нього запитати. Вони довго дивляться, як пес намагається наздогнати свого господаря. Воїни бачать вночі так само добре, як і вдень.
РОЗДІЛ 8
Арчибальд із Маргаритою смутно стоять на ґанку.
— Та не хвилюйся ти за Альфреда, він побігає хвилин п'ять та й повернеться. Він же боїться темряви! — сказала бабуся, беручи дідуся під руку, щоб зайти в Дім..
— Я боюся не за Альфреда, а за Артура, — відповів Арчибальд.
Дідусь зачиняє за собою двері на засув.
— Він бере цю історію близько до серця, а мені не хочеться, щоб хлопчик почувався нещасливим!
Бабуся усміхнулася.
— Артур ще дитина, і це лише перші його амурні страждання. Та не останні! Скільки їх попереду…
Арчибальд зітхнув. Все це йому зовсім не до вподоби.
— А якщо він каже правду? Якщо мініпути й справді в небезпеці? Хіба я не повинен їм допомогти? — знову й знову питає Арчибальд.
Бабуся підійшла до нього і торкнулася руки.
— Арчі! У твого внука дуже багата уява, і він так хоче побачити свою принцесу, що міг навигадувати бозна-що! Щось подібне на історію із рисовим зеренцем, на якому написано листа. Адже ти сам мені казав, що мініпути пишуть листи на листочках дерев, хіба ні?
— Та воно то так, — покірно сказав дідусь, — але жоден павук не зумів би вручити листочок просто в руки Артурові. А рисове зеренце зручніше для транспортування…
У відповідь бабусенька усміхнулася: коли Арчибальд згадує про мініпутів, здається, що він Артурів ровесник.
— Арчі! Мініпутський люд існує понад тисячоліття! Вони змогли вижити в таких катаклізмах! Тому сьогодні мають силу…
— Так… звичайно… слушно кажеш, — поступився Арчибальд.
— Вони змужніли на випробуваннях — і Артур змужніє. — додала Маргарита.
— Так… Але ж вони такі малесенькі! — розпачливо вигукнув дідусь.
Маргарита поцілувала його в чоло.
— І ти туди само! Найменший серед нас — це ти! Ходімо ліпше спати. Ніч — добра порадниця, — сказала бабуся і попрямувала до сходів.
— Я… я піду перевірю, чи добре замкнуто. І зразу ж підіймуся, — відповів Арчибальд.
Махнувши рукою, Маргарита зникає за дверима.
Видно, Арчибальд тільки того й хотів, щоб настала тиша і усамітнення. Він глибоко зітхає, сідає на канапу і намагається розмірковувати. Звісно, Маргарита каже правду. Правда дуже часто на її боці. Напевно, його хвилювання марні і цей лист на рисовому зеренці всього-навсього гра уяви занадто вразливого внука — їхнього обожнюваного хлопчика, непоправного фантазера.
Змирившись, дідусь прямує до сходів, та несподівано відчуває під м'якою підошвою капця щось дрібненьке, але тверде. Він відступив і поглянув донизу. На підлозі лежала крихітна біла кулька. Арчибальд закректав, стаючи на коліна, щоб підняти рисове зеренце. Потім поклав його на долоню, довго обдивлявся і перекидав, аж поки під склом лупи розібрав одне-єдине слово: «Допоможіть!»
— Допоможіть! — розгублено прошепотів дідусь. — То Артур нічого не вигадав? Невже мініпути й справді в небезпеці? Ні, внук би сам не зробив такого дрібного напису. Навіть за допомогою лупи. Отже, геть сумніви! В країні мініпутів сталося щось жахливе.
Артурову матір знову знудило в мішок, який і без того був повен. Батько безперестанку ниє. Думка про материну блювоту заважає йому зосередитися. Ось чому він увесь час накручує неймовірні зиґзаґи, через що жінці ще гіршає.
Артур, як і раніше, стоїть навколішки на задньому сидінні і дивиться через скло. Щоправда, голову він уже не підіймає, бо за вікном немає нічого цікавого, лише вилітають хмари пилюки з-під коліс. Розтривожена пилюка, червоно освітлена задніми фарами, рожевим туманом укутує узбіччя. Мати відчуває, як нудота знову підступає до горла. Мішків уже нема, і вона здійснює план екстреного гальмування.
— Мені здається, що треба зупинитися — попереду бензозаправка, — намагаючись промовляти переконливо, хрипло сказала вона.
— Але в мене ще повно бензину! — відповів батько. — До того ж ці бензозаправки в чистому полі завжди дорожчі, ніж на автостраді.