— Дідусю! Потім виспишся! — хлопчик остаточно збадьорився і тепер щосили дістає діда. — Швидше неси далекоглядну трубу. А я піду розбуджу воїнів-матасалаїв!
Не чекаючи відповіді від Арчибальда, Артур вискакує на ґанок, збігає сходинками і, не зменшуючи швидкості, мчить до лісу знайомою стежкою. Одна-дві хвилини — і він уже зник за деревами.
Розгубившись від такої пропозиції, дідусь, що тільки недавно ніжився в ліжку, потупцював на місці, ніби кріт, згубивши дорогу, а потім, хляпаючи капцями, потягся до кабінету.
Артурові не доводиться будити друзів — вибігши на галявину, він зіткнувся з усіма п'ятьома воїнами в повному бойовому обладунку. Вони йшли йому назустріч.
— Звідки ви дізналися, що я повернувся? — здивувався хлопчик.
— Ніч тиха, а ти біжучи сопеш, мов кабан, що продирається крізь хащі. Тебе чути за десять кілометрів! — відповів вождь, прямуючи до підніжжя знайомого дуба.
Тим часом Арчибальд обережно пересувається по кабінету, боячись наступити на залізничні рейки. Налетівши на гору книг, він підіймає її і звалює на письмовий стіл. Потім крекче, стаючи навпочіпки, витягує із-за радіатора сховану там валізу і дістає з неї далекоглядну трубу, таку необхідну для переходу в мініпутсь-кий світ.
Бонго-матасалаї розгорнули п'ятикутний килим. Кожен воїн стає на свій кут. Прибіг задиханий Арчибальд з трубою. Артур відсовує гіпсового садового гнома, і дідусь, поклавши трубу на підставку, скерував об'єктив у яму, яку перед тим приховував за собою гном. Все приготовано для ритуалу переходу. Перевіривши об'єктив, дідусь поглянув на годинника: — Пора!
Арчибальд пишається, що виконав усе вчасно, як хронометр.
Усі обличчя піднято до неба. Тепер треба дочекатися місячного променя, що проникне в далекоглядну трубу і відкриє прохід в країну мініпутів. Та на небі, де тільки-но було чистісінько, зненацька з'являється величезна хмара. Вона схожа на гігантського кота, пухнастого й лінивого. Кіт солодко потягується, не звертаючи уваги на гавкіт собаки за вікном.
Артур з відчаєм вдивляється в ніч. Якщо ця бісова хмара не зникне, станеться лихо! На кону — доля цілого народу. Доля мініпутів залежить від товстої кучерявої хмари, що бавиться з ними, ніби кіт з мишею! Хлопчик скосив око на вождя. Та його обличчя непроникне, як морська скойка, що пролежала добу на сонці. Неможливо здогадатися, які почуття клекочуть у душі вождя! Значить, ще цілих шістдесят секунд хлопчику доведеться хвилюватися самому — без підтримки.
Ціла хвилина мовчання — така довга, що за цей час Артур зміг би розповісти про все своє життя в шістдесяти розділах!
Не може небо ні з того ні з сього покинути його напризволяще! Він мчав, як вітер, сам, темної ночі… Пробіг майже двадцять кілометрів… Він полишив матір і пса на небезпечний водійський хист батька, що мало чим відрізняється від гримас фортуни… І невже все марно?! Але ж йому стільки разів казали, що будь-які зусилля винагороджуються, що наполегливість належить до найкращих ознак людської натури! І ось виявляється, що все не так… Вереда-фортуна абсолютно непередбачувана! І ніхто не змінить її характеру…
Хмара-кіт витяглася, щоб місяць показав шматочок свого чарівливого лиця. Та місяця нема. Нема і променя. Нема проходу. Нема мініпутів. Нема Селенії. Такий підсумок усіх Артурових зусиль. Хлопчик принюхується до повітря, вдивляється в нічний морок, намагаючись зрозуміти, чому природа, яку він так любить, зрадила його. Від утоми в нього тремтять коліна. Він ледве тримається на ногах. Арчибальд нервово постукує по циферблату годинника, щоб переконатися, чи не пожартував він так недоречно. Ні, його старий хронометр показує рівно дванадцяту годину, хвилина в хвилину. Отже, пригоді кінець, хоча вона й не починалася. Артур убитий, знищений. Він не має навіть сил, щоб упасти на землю і закричати. Так у великому світі висловлюють відчай.
Вождь бонго-матасалаїв, як і Артур, пригнічений такою невдачею. Йому не хотілося б, щоб його друзі-мініпути вважали, ніби він їх кинув у біді. Але він знає ліпше за всіх, як треба поважати природні явища. Тому коли на небі хмара, значить так потрібно природі, яка, на відміну від примхливої фортуни, нічого даремно не робить. Та навіть віра в мудру природу не заважає вождю подумки клясти ту дурнувату хмару і обзивати її мерзенним дощовим хмаровиськом.