РОЗДІЛ 12
Максів жучок піднявся на таку висоту, що йому ні в якому разі не загрожує зіткнення з козлом, навіть гвинторогим. Він летить над землею крізь нічну млу, освітлюючи дорогу приклеєними до днища черв'яками. Їхнє миготливе світло вихоплює із темряви то травинки, то квітку, яка стулила пелюстки у сні. І хоча краєвид унизу переважно із різновидів рослин, Артурові здається, що вони пролітають над руїнами стародавніх будівель, і незабаром унизу виникне забутий храм чи занедбаний палац. Хлопчик часто дивиться науково-популярні телепрограми про зниклі цивілізації, а в них найбільше показують, як дослідники знаходять забуті храми виключно вночі при світлі смолоскипів. Він уже бачив і таємничі піраміди, і загадковий світ затонулої Атлантиди, і стародавні храми Ангкору. Йому подобається дізнаватися про подорожі і пригоди. Коли він був зовсім маленьким, то мріяв стати мандрівником. Але й подумати не смів, що колись потрапить у країну мініпутів, у якій сам переживе такі пригоди! Зокрема, зараз він, Артур, вік — тисяча років, зріст — два міліметри, пролітає над галявиною на спині у сонечка, а поруч з ним сидить кльовочувак, на якого вдома чекають семеро дружин. Такі пригоди варті й пірамід!
Макс смикає за поводок — і сонечко планерує до землі. Артур і злякатися не встиг, як жучок приземлився між двох травинок, зробив кілька кроків по іржавій трубі і враз провалився у відкритий отвір. Хлопчик пригадав, що труба, по якій вони втікали з палацу Жахливого У, справді проржавіла в одному місці, і в цю діру було видно небо. Але тоді вони не могли скористатися цією дірою як виходом, бо вона розташована занадто високо. Зате тепер Максове сонечко скористалося нею як входом. Пірнувши в трубу, воно летить між брудних стін, як літак-винищувач. А для цього треба добре знати місцевість. Похитуючись, жучок освітлює засмічене дно приємним фіолетовим сяйвом. Як годиться кльовочувакові, Макс недбало тримає кермо однією рукою. Ніякого стресу, ніякого бажання на крутих віражах учепитися в кермо обіруч. Коли належиш до племені кльовочуваків, доводиться весь час мати кльовий вигляд, особливо за кермом.
Кидаючи погляди на стінки труби, що пролітають мимо, Артур захоплюється хвацькими Максовими рухами. Підлітаючи до чергового перехрестя, він завжди скеровує авто в потрібному напрямку.
— Здається, я пізнаю ці місця! — вигукнув хлопчик. — Я тоді поїздив тут на своєму авто.
— А що в тебе за тачка? — поцікавився Макс.
— Та то таке — всього лиш «Феррарі»… П'ятсот коней, — зумисно байдуже промовив Артур.
— П'ятсот кінських сил? А скільки ж це буде в жучках? — здивувався Макс.
Він ніколи не чув, щоби потужність авто вимірювалася в силах якихось коней.
— А-а-а! Я цього не знаю! — відмахнувся хлопчик.
Справді, задачка нелегка — швидко обрахувати, скільки треба взяти сонечок, щоб замінити хоча б одного коня.
Макс узявся за руків'я. Це, певно, гальма, позаяк комаха відразу ж викинула лапки і опустилася на землю. Перебираючи всіма шістьма лапками, вона уповільнює хід, як боїнг на злітній смузі. Згорнувши прозорі крильця, сонечко ховає їх у твердий панцир і нарешті остаточно спиняється. Цікаво, може, й трап подадуть?
Ні, трапа нема. Вони ще не досягли мети. Тому Макс натискує на кнопку, і сонечко поновило свій біг на шістьох лапках.
— І як тобі це? Твоя «Феррарі» так може? — запитав Макс, неприховано пишаючись своїм сонечком.
— Ні, так не може, — чесно зізнається Артур; йому не хочеться псувати приятелю задоволення.
Жукомобіль підбігає до широкої діри. Тієї самої, звідки на мініпутську столицю летів потік води, що його пустив Жахливий У. Артур пригадав, як вони з Селенією та Мотлохлюшем щосили гупали у міські ворота, а в цей час вода, вирвавшись із труби, буквально мила їм п'яти. Це було того дня, коли вони врятувалися від пазурів У.