Тепер Артур знову стоїть перед знайомою брамою, і серце його стискається так, як тоді, коли він уперше побачив принцесу Селенію. Лишень хлопчик подумає про майбутню зустріч із принцесою, як у грудях його щось стукає так гучно, ніби бубон у руках шамана. Ми часом забуваємо, що повернення — значно більше випробування, ніж перший приїзд. Коли повертаєшся в знайомі місця, де звідав щастя, ти заздалегідь втішаєшся зустріччю з друзями, з усіма, кого встиг полюбити. Але та радість змінюється тривогою: може, твій друг тебе зрадив? І твоє улюблене дерево спиляли, поставивши на його місці бетонну тумбу… «Очі не бачать — душа не болить», — повчає прислів'я. І від його усвідомлення кров холоне в жилах, і Артур здригається, як від пропасниці.
— Приїхали! Ну, приятелю, вперед! А мені пора змотувати вудки. Я не хочу надовго залишати моїх дівчаток на самотині! — заявив Макс, не підозрюючи, як його слова лякають Артура.
Якщо кльовочувак боїться полишити своїх дружин на якусь годину, то що думати йому, коли він не бачився із Селенією цілих десять селенелій!
— Вона, певно, мене й не впізнає! — з жахом подумав хлопчик.
На прощання Макс помахав рукою, круто розвернув свій жукомобіль і рвонув з такою швидкістю, що ніхто його не наздожене. Артур поглянув йому вслід… Так не хочеться самому йти назустріч невідомому! Хоча б хтось був поруч, навіть кльовочувак зі своїм виставлянням! Але життя влаштоване таким чином, що наші побажання рідко збігаються з нашими можливостями. Як каже Артурів дідусь, — таке життя — се ля ві! Що ж, Артур зобов'язаний допомогти, а упізнає його Селенія чи ні, то вже справа десята. Але хто ж всетаки спорядив до нього павука з рисовим зеренцем?
Настав час рішучих дій. Рятувальна операція під силу лишень відважному воякові — меланхоліку вона не по зубах. І Артур, зібравши в кулак свою волю, люто загатив у браму. Кожен його удар відлунює у великій трубі, але з іншого боку брами, мабуть, ніякого руху. Там така тиша, ніби немає жодного мініпута. Артура лихоманить. Невже він запізнився? — майнула в голові зрадницька думка. Якщо Селенія його не впізнає, це зле, але не зовсім, а ось якщо він її втратить — це дуже зле. Думка про можливе нещастя надає йому сили, і хлопчик налітає з кулаками на ці бісові ворота, що байдуже стоять на сторожі невідомого.
Артура охопила паніка, йому навіть довелося зробити кілька дихальних вправ, щоб заспокоїтися і почати розмірковувати логічно. «Думай, Артуре, думай! Має ж бути якесь рішення!»-повторював він, бігаючи під брамою, як тигр у клітці. Несподівано попереду зблиснула іскорка надії.
— Перископ! — вигукнув хлопчик, хоча нікому було його чути.
Він згадав про систему дзеркал, яка давала можливість мешканцям міста бачити все, що відбувається за стінами, не відчиняючи брами. І про невеличке віконечко, в яке сторожа завжди могла розгледіти прибульців. Тепер головне — знайти, де розташоване нижнє дзеркальце перископа або хоча б віконечко сторожі.
Артур уперся долонями у ворота і став поволі, міліметр за міліметром, їх обмацувати, шукаючи віконце чи щілинку, через яку міг би проникнути в місто.
— Знайшов! — гукнув Артур, намацавши щілину між дошками і просунувши крізь неї пальці.
Підчепивши ними панельку, він потяг щосили — і панелька піддалася. Відірвавши її, він побачив блакитнувате скло, яке й перепиняє шлях до міста. Але через нього можна зазирнути всередину!
Від побаченого хлопчик онімів. У місті немає руху. Ніщо не шелестить, не шурхотить. Не вирує життя. Немає жодної душі. Місто, таке завжди радісне, строкате, має вигляд похоронного бюро. Затуляючи руками світло, щоб не було відблисків, Артур вдивляється в майдан перед брамою. Та він може скільки завгодно плющити свій веснянкуватий ніс об скло, вдивляючись у вулиці, що ведуть у центр міста. Мініпутів ніде не видно… Не видно й жодного моль-моля… Артурові не зрозуміло, в чому ж річ, одначе страх уже заповнив кожну клітинку тіла і ось-ось поглине його цілком.
Сталося щось неймовірне. Страшніше за нещасний випадок, за загрозу нападу. Певно, це справжня катастрофа загальнонаціонального масштабу, внаслідок якої зник увесь мініпутський люд.
Хто міг таке заподіяти? Невже усіх мініпутів полонили? Кинули за ґрати? А може, їх просто знищили, всіх, до ноги? В Артуровій голові випливає багато запитань, але жодної відповіді на них нема. З безсилля він відчув, що або зараз його скрутить якась недуга, або голова розлетиться на тисячі шматочків. Гнів і розпука підкотилися до самих щік, дійшли аж до кінчиків пальців. І він з такою силою вгатив у блакитнувате скло, яке перед ним нічим не завинило! Скло упало, як підгнила віконниця, яку не зачинили на гачок. Вочевидь, черговий королівський вартовий зле виконував свої обов'язки. Артур аж заточився від подиву. Єдиний раз гнів його пішов на користь.