— Звісно, найголовніше для мене не втрата авто, а зникнення Артура! — абсолютно спокійно промовив він.
— А хіба ж він зник?! — спитав вождь і, рвучко випроставшись від несподіванки, влупився головою в стелю.
Арчибальдові очі аж на чоло полізли.
Розмахуючи руками, він хотів нагадати вождю, що йому слід мовчати про місце перебування хлопчика. Артуровим батькам ліпше не знати, що їхній син знову помандрував до мініпутів і тепер його зріст всього лиш два міліметри.
І знову інстинкт не підводить Франсуа: він відчуває, що його мають за ідіота.
— А чого ви ніскільки не здивувалися, коли почули, що він зник? — примруживши очі, процідив батько тоном слідчого, упевненого у винуватості затриманого. — Значить, ви знаєте, де він?!
— Він був на задньому сидінні вашого авто. Ми бачили його при світлі смолоскипів, — забубоніли воїни бонго-матасалаї, що не звикли обманювати.
— О, дуже вдячний вам, але я це знаю! Одначе, коли ми зупинилися на бензоза-правці, хлопчик обернувся на пса! І знаєте — як у Лас Вегасі! На танцівницю накидають покривало, потім скидають його — а там пантера! — пояснював Франсуа, ледве стримуючи гнів. — Хоча, коли ви на мене накинете ковдру, я теж можу обернутися на зажерливого тиранозавра! — загорлав він, підстрибуючи до височезного вождя. — Я вас востаннє запитую: де мій син???
І на очах у вражених присутніх батько вперше наступає на того, хто в кільканадцять разів сильніший. Думка про те, що він може втратити дитину, розбудила в нім такі сили, про які він і сам не підозрював. Він, мабуть, і справді любить свого сина, якщо його не злякала постать викрадача, яким він вважає бонго-матасалая. Вождь позирав на нього зверху вниз. Слід зауважити, що він уперше дивиться на маленьку людину з відтінком поваги. Виходить, якщо цього пацана потренувати, то з нього ще й люди будуть?!
— Я не знаю напевне, де перебуває ваш син… Але хай би де він був, ми віримо в нього. І нехай буде при нім наша сила! Ми переконані: він повернеться до вас живий-здоровий, — упевненим гучним голосом промовив вождь.
Нічого нового батько не дізнався, одначе заспокоївся. В голосі воїна вчувалася доброта, співчутливість і природна сила. Нічого дивуватися, що вождь легко знаходить спільну мову навіть із деревами.
Матері дуже хочеться розповісти усім, як Артур сказав їй, що йде до саду, щоб приєднатися до якихось міні-штучок. Та вона злякалася, що її заява ще більше розгнівить чоловіка. Тому мовчить, щоб не підкладати до жару вогню, особливо тепер, коли Франсуа дещо затих.
Насправді ж чоловіка просто збили з пантелику, і він ніяк не знайде, на кому зірвати злість. Він глибоко вдихнув, завмер на кілька секунд, вдивляючись у порожнечу.
— Якщо я втрачу сина, то й сам не захочу жити… — несподівано промовив він дуже щиро.
По його щоці покотилася сльоза, та він навіть не намагається її приховати. Франсуа й справді стривожений, а тому такий чуйний. Його дружина час від часу ридає, ніби в ній відкрився сезон фонтанів.
— Ці двоє вже, мабуть, дозріли, щоб обійняти великого дуба! — подумки сказав собі вождь бонго-матасалаїв.
Арчибальд сів поруч із Франсуа і, поклавши йому руку на плечі, прихилив до себе. Такий зять, розчулений і вразливий, йому більше до душі. Та ще й коли він дозволяє почуттям вести за собою думки, а не навпаки…
— Артур не зник. Він знає ці краї, як власну кишеню, бо сходив їх уздовж і впоперек, — ласкаво промовив дідусь.
Батько знову зітхає, хоча дідусеві слова надали йому бадьорості.
— Я часом буваю суворим із Артуром, але це тільки тому, що у великих містах життя непросте, і треба бути сильним, щоб дати відсіч і захистити себе, — довірливо зізнався Франсуа-Арман.
Арчибальд задоволений. Що ж, нарешті можна обміркувати і головну тему.
— Природа нас учить не лише давати відсіч, а й допомагати. Вітер ламає вітки, але ж і приносить кисень. Гроза може знищити квіти, зате ручаї рознесуть скрізь їхнє насіння, — по-вчительськи мовив Арчибальд. — Артур навчається не лишень боротьби, а й любові, бо для підтримки рівноваги потрібне і те й те. Без рівноваги не можна вирости і стати доброю великою маленькою людиною. Саме так — великою і маленькою водночас, адже ми до старості, до останнього нашого дня залишаємося дітьми природи. А прізвище нашого Артура — Гігантик, і він велетень і малюк водночас, а тому йому на роду написано бути в гармонії з усім навколишнім світом. Хіба не так? — лукаво підморгнув дідусь до Франсуа. Батько задоволено розтяг губи.