Селенія не зрозуміла, що він хотів цим сказати, та все одно злякалася. Все її тіло охопила лихоманка — від голови до кінчиків пальців на ногах. Тіло виявилося розумнішим за голову…
Кинувши принцесу до в'язниці, Упир пішов міркувати над посланням до міні-путського короля. Коли офіційного листа було складено, Жахливий У наказав написати його на спині одного із ос матів: це був єдиний спосіб надіслати листа адресатові і бути певним, що він потрапить у ті руки. Хоча осматів і не позбавляли міз-ків, ці воїни ніколи не мали ні розуму, ні кмітливості, а такий посланець згубив би листа дорогою. Разом із осматом-листоно-шею побіг ще один — з чистою спиною для королівської відповіді.
Упир пропонував мініпутському монархові здійснити обмін, а якщо той відмовиться, то почати торгуватися. Та королю його пропозиція видалася настільки неприйнятною, що він тричі зомлівав, доки дочитав листа до кінця. Короля можна зрозуміти: на початку Упир повідомляв, що захопив у полон принцесу Селенію і хоче поволі її знищувати. Одначе щоб довести всою великодушність, він ладен її помилувати і навіть відпустити додому. Але з однією умовою: її місце у в'язниці займе королева, матір Селенії. Звісно, король відмовився обговорювати такий обмін. І в своїй люті він потрощив усі меблі в палаці. А доки тріщали столи та крісла, королева спокійно, як і належить дружині могутнього володаря, збирала валізу. Позираючи на її незворушне обличчя, жалісливі мініпути плакали. Зібравшись, королева зазирнула в очі свого чоловіка. В тому погляді було стільки сили й переконаності, що в короля забракло мужності її зупинити;
— Майже дві тисячі літ ти дарував мені все, про що тільки може мріяти жінка. Мені нема на що скаржитися і ні про що жалкувати, — м'яко, але впевнено сказала королева.
І вона ніжно подарувала монаршим вустам довгий прощальний поцілунок. З цим поцілунком вона передала йому весь залишок свого життя. Молюск зник — Упиреві дісталася порожня оболонка.
Селенія нічого не знала про такий мерзенний шантаж — вона обов'язково би порятувала свою матір. Але юній принцесі сказали правду, коли вона вже повернулася додому.
Дівчинка, почувши страшну звістку, впала як підкошена. Кілька місяців нічого не пила й не їла. За час своєї мандрівки вона багато чого навчилася, але останній урок виявився найжорстокішим: не послухавшись батька, принцеса втратила матір. І вона поклялася більше ніколи не йти проти волі короля та слухатися порад Великої книги, яку за кілька літ усю вивчила напам'ять, ніби від цих знань залежав її порятунок і навіть життя.
«Все, що забирає в мене життя, помножує мої сили», — так написано у Великій книзі. Її автором був якийсь Арчибальд, доброчинець, про якого вона багато чула.
Селенія зосталася жива і стала ще сильнішою. Їй виповнилося п'ятсот літ — в такому віці маленькі принцеси стають просто принцесами.
РОЗДІЛ 20
Кожне слово Миро западає Артурові в душу. Схвильований кріт, витираючи лапкою непрохану сльозу, завершив свою оповідь. Хлопчик зачудовано дивився на нього, як кролик на удава. Тільки зараз він зрозумів, що заручився із Селенією, нічого не знаючи про її минуле… Звісно, минулі спільні пригоди поєднали їх. Але…
— Дякую тобі, Миро, — сказав Артур. — Тепер я більше розумію і мініпутів, і Селенію!
Артур вражений: невже за таку дрібничку, як непослух, як дитяча забавка, можна так дорого заплатити — назавжди втратити матір? Від цієї думки хлопчик не може заспокоїтися. Він же теж не послухався батька! Він утік — вчинив по-своєму! Артурове тіло пройняли дрижаки. Йому зовсім не хочеться, щоб ця мандрівка завершилася так само трагічно, щоб його мила матуся кудись зникла! І хлопчик пообіцяв собі якнайшвидше повернутися додому. Він лишень привітається зі своєю дорогою принцесою, переконається, що в неї все гаразд, і помчить до зали переходу, щоб проникнути в далекоглядну трубу до першого сонячного променя, як і наказував вождь матасалаїв.
— Котра година? — спитав Артур. Миро поглянув на свій піщаний годинник.
— Сонце зійде за п'ять хвилин! Артур зітхнув.
Він дуже сподівається, що з принцесою нічого не сталося і вона зараз повернеться. Якщо ж йому не вдасться хоча б поглянути на неї після таких випробувань, він дуже засмутиться. Та, можливо, це його чогось навчить? Артур поринув у міркування, а внутрішній голос настійливо шепотів, що, проникнувши з такими труднощами у мініпутський світ, він не має права не побачитися з принцесою, навіть на якусь мить… Намагаючись переконати внутрішній голос, хлопчик заперечує: якщо ця мить не настане сьогодні, він все одно дочекається, коли світила знову дозволять йому потрапити сюди, і тоді він неодмінно відшукає Селенію… А зараз… Сьогодні йому було сказано, що принцеса в безпеці. «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні!» — нашіптував хлопчикові все той самий внутрішній голос. Невже, сам того не усвідомлюючи, Артур назавжди залишиться серед мініпутів? А як же батьки, дідусь із бабусею, пес Альфред? Ні, таки він має повернутися із нинішнім променем! А потім вигадає щось, аби запросити до себе Селенію. І справді, чому б їй не погостювати в нього?