Старенька ствердно киває головою і обличчя її сумнішає.
Батько намагається осмислити сказане, проте йому потрібно чимало часу, щоб усе втямити.
— Ну, добре, — нарешті він погоджується. — Припустимо, що у вашому саду живуть мініпути. А чому б і ні? Але який це має стосунок до зникнення Артура?
Поєднати докупи одержану інформацію він неспроможний.
— На біду, коли я тільки поставила на стіл іменинний торт, прибув месьє Давидо, а ви ж самі знаєте, який кмітливий наш хлопчик! — вигукує бабуся, ніколи не забуваючи похвалити свого онука.
— А хто цей Давидо? І що він робив у торті? — питає батько, бо вже зовсім не розуміє, про що мовиться.
— Давидо — власник великої корпорації і колишній власник цього будинку. Він хоче повернути будинок собі… За борги… Артур умить зрозумів, що в нас проблеми з грішми. Тоді він вбив собі в голову неодмінно знайти скарб, схований дідусем, — пояснює старенька.
— Який скарб? — жвавішає батько. У нього раптово пробуджується цікавість до бабусиної розповіді.
— Рубіни, подаровані йому вождем племені бонго-матасалаї. Арчибальд привіз їх із Африки і закопав десь тут, у саду.
— У саду? — перепитує батько. Виявляється, він спроможний запам'ятати те, що його дуже цікавить.
— Так! Але сад великий, і тому Артур хотів потрапити до мініпутів, щоб вони показали, де схований скарб, — завершує бабуся, задоволена своєю логікою.
Батько все ще не в змозі зібрати докупи уривки думок. В цю мить він схожий на сетера, що розгублено тупцює біля кролячої нори.
— Ви маєте лопату? — несподівано запитує він, хитро усміхаючись і кліпаючи очима.
За вікном ніч готується вступити у свої права. Небо в довгих синіх смугах нагадує шкуру зебри.
Перед ґанком стоїть батьківський автомобіль. Пучки світла від фар жовтими променями пронизують весь сад.
У саду гучно пихкають і охають.
Жовтувате світло вихоплює свіжу яму. З неї час від часу з'являється лопата: вона викидає на траву купку чорної землі.
Інша лопата не така проворна і менше наповнена, також викидає на траву свіжу землю.
Тяжко зітхаючи, бабусенька сидить на ґанку і поглядає на сад. Зараз він найбільше нагадує поле бою. Всюди купки землі і ями, ніби тут попрацював божевільний гігантський кріт. Та кроти не ревуть. А з однієї ями чути гучне ревіння. І з'являється голова.
Голова належить батькові Артура, однак пізнати його дуже важко, бо все обличчя в нього забруднене землею.
У нього зламався держак лопати.
— Що можна знайти з таким інструментом? — сердиться він і в гніві відкидає зламаного держака.
Із сусідньої ями з'являється голова його дружини, також уся в землі.
— Не нервуйся, любий! — заспокоює свого невдаху Артурова мати. Вона чудово вміє зводити вживання слів до мінімуму. А ось свій зовнішній вигляд тримати в порядку в неї не виходить. Сукня, в якій вона приїхала, перетворилась на брудну зім'яту ганчірку, один рукав відірвався і висить на ниточці.
— Подай мені твою лопату! — роздратовано говорить батько. Він вириває з рук дружини жаданий інструмент і пірнає у свою яму, звідки знову летять грудки землі.
Бабусенька у відчаї, у відчаї і мешканці саду.
Відчуваючи себе спустошеною, нікчемною і непотрібною, бабусенька, така завжди енергійна, зараз може легко піддатися страшній недузі, яку називають депресією. Підхопивши її, людина перестає боротися з труднощами. Певно, бабусина депресія ховалася глибоко під землею, а тепер непрохані гості випустили її звідти.
— Навіщо шукати скарб, якщо Ар-тура немає і він не може ним скористатися? — запитує бабусенька ослабленим голосом.
Із ями виглядає Артурів батько, щоб її втішити.
— Та не турбуйтеся, бабусенько! Може, він і пропав, але тільки ледь-ледь. Я знаю свого сина — він завжди такий непосидючий! До того ж, любить добре поїсти. Тож до обіду обов'язково повернеться! — додає батько своїм найпереконливішим тоном.
— Але зараз уже десята, час вечеряти… — зауважує бабусенька, поглянувши на годинника.
— Га? Що? Ну так… Ваша правда! — погоджується батько і з подивом констатує: як швидко летить час, коли шукаєш скарб!
— Та нічого! Він прийде й одразу — в ліжко! Таким чином ми зекономимо вечерю, точніше — половину вечері, — продовжує він.
— Франсуа! — сердиться його дружина.
— Не хвилюйся, я жартую! Хіба ти забула приказку: хто спить, той обідає?
Його дружина щось бубонить — просто так, для порядку.