— Ти хочеш сказати, що в цю діру народ валить, як на мітинг? — сердиться Барахлюш.
Селенія нервує. Їй набридло вислуховувати зауваження занудливого брата.
— А ти мріяв побачити плакат «Ласкаво просимо до Некрополіса, у палац володаря і в його приватну в'язницю»?
Юний принц не звертає уваги на цю репліку.
— Гадаю, що всі знають: напис не треба розуміти буквально, як це зробив месьє Барахлюш. Нас вітають і запрошують у пекло. Тож зі мною піде тільки той, хто готовий до бою, — промовляє рішуче Селенія. Не чекаючи на відповідь, вона хапається за нитку і спускається по ній у морок. Чути легенький шелест, він поступово тихішає і згодом зовсім зникає.
Барахлюш нагинається над дірою — сестри не видно.
— Я, напевно, лишуся тут — постережу павука. А то він може втекти! — говорить юний принц. Відвага його десь поділася.
— Справа твоя! — відповідає Артур, беручись за нитку. Він згадав, як на уроках фізкультури вчився лазити по канату, і почав поволі спускатися.
Коли в колодязі зовсім потьмяніло, хлопчик раптом злякався: а що як павук не дотягнув до дна свою павутину? Треба було раніше про це подумати…
— Я стерегтиму павука. А коли ви повернетеся, він швидко домчить нас додому! — чути зверху голос Барахлюша.
«Якщо повернемося…» — уточнює подумки Артур.
— Обов'язково, повернетесь! — ніби почувши його сумніви, кричить услід юний принц.
Відійшовши від краю прірви, Барахлюш сідає і починає думати. Та швидко розуміє, що справа ця зовсім безперспективна. А стирчати біля темної діри навіть у товаристві симпатичного павука не дуже й хочеться.
Артур ослабивши хватку, стрімко летить по павутинці вниз — у вологий морок.
Барахлюш щулиться від холоду. Та нізащо у світі він не спуститься по тій тоненькій ниточці! Краще вже сидітиме в товаристві павука.
Підстрибуючи, щоб розігнати страх і холод, він намагається переконати себе, що все найгірше вже позаду, хоча ситуацію навколо нього ніяк не можна назвати приємною.
На слизьких стінах ущелини виступає волога і збирається у великі краплі. Ставши достатньо важкими, вони відриваються від стін і, глухо ухкаючи, падають донизу. Ці звуки відлунюють дуже далеко, і незабаром вони повертаються набагато гучнішими і від цього ще жахливішими, бо схожі на волання ув'язнених у підземних катівнях.
Остерігаючись нападу з тилу, Барахлюш починає ходити по колу. Поступово його очі вже розрізняють на стінах ущелини якісь незрозумілі фігурки. Переборюючи страх, він підходить ближче. І справді, на кам'яних стінах вибиті малюнки, по яких стікає вода. Це суцільні черепи, що відливають чорним зловісним блиском. Де-не-де до черепів домальовані тулуби-скелети. На обличчі Барахлюша з'являється відраза. Він не прихильник такого наскельного живопису, який, на погляд принца, не віщує нічого доброго. Тим паче що трохи нижче метушаться дрібні гризуни, які ніби виконують чийсь зловісний наказ — обсмоктують черговий скелетик.
Барахлюш робить крок назад і зненацька послизається, невдало наступивши на свіжу обгризену кістку. Вона хрускотить і кришиться. Принц аж підскакує від жаху і, озирнувшись, виявляє, що все дно провалля біліє від кісток. Можливо, тут колись був цвинтар, на якому покійників лінувалися закопувати…
Барахлюш верещить від жаху, і його крик у стократ підсилюється луною.
Принц зі всіх ніг мчить до павука.
— Приятелю, ти мені подобаєшся, але, мабуть, не можна залишати їх самих! Без мене вони, того й дивись, нароблять дурниць! — пояснює він павуку, який геть нічого не розуміє.
Барахлюш чіпляється руками за павутину і, стрімко, навіть не обхопивши її ногами, прудко спускається вниз. Тільки б швидше забратися геть від цього жахливого місця!
— Краще вже пекло, аніж самотність! — підбадьорює він себе, провалюючись у чорний морок зловісної діри. Жодний вогник не освітлює йому шлях. Якби колодязь був освітлений, то навряд чи наважився б Барахлюш на такий крок: в темряві не видно бридких стін.
Артурів батько стоїть у виритій ним ямі. Він навіть трохи задрімав, обійнявши лопату. Процес копання його стомив. Частота викидання землі вже не та, що була напочатку. Тепер, щоб побачити лопату над ямою, слід заздалегідь з нею про це домовитися. Батько не готовий прокопати підземний тунель до скарбу, якщо цей скарб захований в іншому кінці саду. Пес Альфред, як досвідчений вартовий, систематично обходить обидві ями.
Це він робить не із солідарності або співчуття до землекопів. Ні, пес перевіряє, чи не знайшли вони випадково його власний скарб — добрий десяток цукрових кісточок, які він приховав на чорний день. Альфред чудово знає закони економіки — вони вчать його бути бережливим.