— Знаєш, у нашому світі одруження займає набагато більше часу. Молоді знайомляться, потім ходять у гості одне до одного, в кіно, читають разом книги. А потім юнак пропонує дівчині руку й серце. І якщо вона погоджується, то йдуть до церкви, де їх вінчають, поєднуючи навіки. І тільки коли в церкві дівчина говорить «так», вона дарує свій поцілунок нареченому, — пояснює Артур, згадуючи розмови про весілля своїх батьків.
— Та ти що?! Марно втрачений час! У вас, певно, купа часу, якщо ви його витрачаєте на такі дурниці! Тільки тупоголові вигадують стільки церемоній! А серце має тільки одне слово, і поцілунок — найкращий спосіб сказати це слово — повчально зауважує Барахлюш.
Артур намагається збагнути суть роздумів юного принца, та швидко починає розуміти, що це неможливо. Правду кажучи, йому після поцілунку добре було б виспатись і випити зо дві таблетки аспірину.
— Чуєш, друже! А чого б ти ще хотів? — насідає на хлопчика Барахлюш, помітивши, що Артур ніби не при собі.
— Ну, не знаю… Можливо, нам треба це якось відсвяткувати? — раптом пропонує Артур. Він ніяк не зосередиться.
— А чому б і ні? Чудова ідея! — чути насмішкуватий голос, занадто грубий, щоб належати Барахлюшеві.
Друзі озираються і з жахом бачать, як за їхніми спинами вишиковується цілий загін осматів на чолі із їхнім начальником, жахливим Темрякосом, сином Жахливого У.
Коли Темрякос посміхається, здається, що зараз він когось знищить. Посмішка в нього дуже непривітна.
Навіть якби він чистив свої чорні зуби десять разів на день, це б нічого не змінило.
Лінивою ходою переможця Темрякос підходить до Артура.
— Якщо дозволите, я влаштую вам свято! — промовляє він з таким виразом, що навіть осмати не сумніваються в його кровожерливих намірах.
Артур зрозумів — перший поцілунок Селенії буде останнім у його житті.
Тим часом у великому світі Артурова мати сидить на кухні. На столі лежать десять маленьких іменинних свічечок. Але ні Артура, ні торта вже нема, то й запалювати їх нема потреби.
Десять маленьких свічечок — по одній на кожен прожитий рік маленькою людиною.
З кожним роком маля підростало, як крихітне деревце, ставало милим і пустотливим. Бідна матір чудово пам'ятає кожен рік синового життя. І жоден з них не схожий на попередній.
У перший рік крихітний Артур зачаровано дивився на полум'я свічки, що танцювало перед його оченятами.
На другий рік він уже намагався піймати в долоньки вогники, що ніби прослизали крізь пальчики.
На третій рік він спробував сам загасити свічки, і це вдалося йому тільки з третього разу.
А на четвертий свій день народження загасив свічки одразу ж.
Коли йому виповнилося п'ять років, він сам, під керівництвом батька, розрізав іменинний пиріг.
Ніж був великий, і батько хвилювався, чи зможе малюк сам з ним упоратись.
Головною подією шостого дня народження був дідусів подарунок — похідний ніж. І ним Артур самостійно розрізав святковий пиріг.
Це був останній день народження, який хлопчик святкував разом із дідусем.
Бідолашна жінка не може стримати сліз і вони котяться по щоках.
Стільки щастя і стільки горя тільки за десять років! Десять років, що промайнули, як падаюча зірка. І дуже довгі години відтоді, як зник Артур. Години — як вічність.
Погляд матері блукає в пошуках чогось такого, що могло б подарувати їй хоч маленьку надію. Та навколо порожньо. А точніше — безліч непотрібних предметів. І чоловік, що похропує на дивані. Утома скосила його на півслові. І він заснув, навіть не встигнувши закрити рота.
За інших обставин його поза могла б викликати в неї усмішку. Але зараз, дивлячись на знеможеного чоловіка, їй ще дужче хочеться плакати.
До кухні заходить бабусенька і сідає поруч. У руках у неї ціла пачка паперових носовичків.
— Ось. Останні, — усміхається вона, щоб втішити доньку.
Донька дивиться на матір, і на її обличчі з'являється слабка подоба усмішки.
За будь-яких обставин поважна пані завжди зберігає почуття гумору. Цього її навчив обожнюваний Арчибальд. Почуття гумору і поетичний дар він вважав найголовнішими людськими чеснотами.
— Гумор для життя — те саме, що храм для віруючого… Нічого ліпшого людина просто не вигадала! — жартував Арчибальд.
Якби ж тільки Арчибальд був поруч! Він би розігнав морок, що навис над головами жінок.
Бабусенька лагідно торкається доньчиної руки.
— Донечко, можливо, те, що я тобі зараз скажу, немає ніякого сенсу, але… Але твій син — особливий хлопчик. І я переконана, не знаю, правда, чому, що він… він викрутиться з будь-якої ситуації. Я вірю в це!