«Ніщо безслідно не зникає, ніщо із нічого не виникає, все перетворюється у все».
Арчибальд, правда, чесно зізнавався, що ця фраза не належить йому, та хіба це має значення?
Друга заповідь була запозичена із книги, назву якої Арчибальд часто згадував, але назву якої ніхто не міг пригадати. Заповідь говорила: «Люби і шануй ближнього свого, як самого себе». Ці слова запали всім у душу, і вони старанно дотримувались її. Мініпути почали частіше усміхатися, радісно віталися при зустрічі і часто запрошували одне одного в гості, хоча через посуху частування ставало все скромнішим.
Та найважливішою була перша заповідь. Своєю появою зобов'язана нещасним пригодам Упиря: «Ніщо не може виправдати вбивство невинного».
Рада прийняла це формулювання без будь-яких заперечень і одноголосно вирішила вважати її Першою заповіддю. Всього ж заповідей було понад три тисячі — по одній на кожний селенель — і кожен мініпут, якщо він хотів бути достойним високого звання міні-пута, повинен був їх дотримуватися.
Отож не лише Упир змінився за час експедиції. Змінилася громада мініпутів. Тому, коли він прибув у місто із діжкою води, його прийняли без особливих почестей. І все через те, що воза з водою тягли дванадцять рабів. Упир перетворив цих істот на рабів під час свого походу.
Король подякував Упиреві за дорогоцінну воду, але не влаштував йому урочистої зустрічі, на яку той не тільки розраховував, а й мав право, бо ж урятував народ.
Мініпути звільнили захоплених Упирем рабів, нагодували їх і відпустили, давши на дорогу їжі.
Упир був єдиним мініпутом, що повернувся живим із небезпечної експедиції. Єдиним, хто міг розповісти, як загинула решта учасників походу. Тому багато хто сумнівався у щирості його розповідей. Він же намагався не звертати уваги на образливі натяки і з задоволенням хвалився своїми подвигами. З кожною новою розповіддю його пригоди ставали все неймовірнішими.
Мініпути ввічливо слухали його, бо восьма заповідь говорила, що кожний мініпут має право на свободу слова, а заповідь п'ятсот сорок сьома вказувала, що неввічливо перебивати оповідача.
І незабаром подвиги сміливого Упиря перестали цікавити мініпутів. Він міг би їх знову і знову переживати із своїми соратниками, але ті всі загинули за обставин, про які знає тільки він…
Упир залишився сам. Сам на сам із своїм минулим, сам на сам із собою.
Миро порадив йому прочитати «Книгу Великих Думок», проте Упир не захотів. Як могли вони написати цю книгу, не вислухавши його жодного разу? Він уздовж і впоперек перетнув усі Сім Континентів, воював з грізними племенами, боровся із страшними чудовиськами, переміг небачених звірів, кровожерливих хижаків, а його досвід і знання виявились нікому не потрібні? І Упир затаїв образу…
Коли він сказав про це Миро, той відповів:
— Твої знання і досвід потрібні для підручника з війни, а ми хотіли написати книгу про те, як достойно себе поводити в мирному житті.
Ця відповідь остаточно озлобила Упиря. Він пішов з міста і став блукати околицями, розповідаючи скрізь про свої подвиги.
З кожним днем він усе більше пив і вчиняв бійки, товаришував із сумнівними особами, переважно комахами, більшість яких були отруйними. І ось одного разу заморська бабкомушка…
— Досить! — раптом кричить Упир. Йому неприємно слухати про себе… Селенія поблажливо посміхається.
Вона спостерегла, як спітніло чоло в Упиря, і зрозуміла, що офіційна версія правдивіша за його власну.
— Я більше ніколи не мав справи ні з бабками, ні з мухами! — запевнює він, ніби перед ним не юна принцеса, а прокурор.
— Вона поцілувала тебе й упорснула свою отруту, — завершує незворушно принцеса.
— Досить! — гримнувши кулаком по візочку, кричить Упир.
Він забув, що йому шкідливо гніватися, бо тоді шрами на його обличчі розкриваються і з них вириваються міазми люті, які його спотворений організм обов'язково повинен випустити назовні. Інакше Упир вибухне, як паровий котел, з якого вчасно не спустили пару.
Селенія не знає про цю властивість Жахливого У, але приготувалася до будь-яких несподіванок і без особливої цікавості дивиться на оповите хмаркою обличчя.
Бесіда двох ворогів затяглася.