Ставши мініпутом, тобто зростом не більше двох міліметрів, дідусь, напевно, дуже змінився. Проте голос лишився той самий!
І Артур переконаний: незнайомець у темному кутку — це його дідусь Арчибальд!
Останні слова хлопчик вигукує.
— Що ти сказав, мій хлопчику? — ввічливо перепитує старенький.
— Ви навчили їх писати і малювати… Малювати гігантські полотна, щоб ховатися від ворогів… Навчили передавати на відстань воду, керувати зображенням за допомогою системи дзеркал…
— Звідки цей шибеник усе знає? — дивується незнайомець.
Він підводиться і рушає до хлопчика, щоб роздивитися його зблизька.
Артур виходить наперед і бачить старече обличчя, заросле бородою, очі, що зморгують. Маленькі зморшки в кутиках вуст, напевно, тому, що старенький часто усміхався. Сумнівів немає: цей літній чоловік у зім'ятому костюмі і справді Арчибальд, його дідусь.
— … Тому що він онук цього винахідника, — схвильовано промовляє Артур, відповідаючи на запитання.
Той закляк з подиву. Якусь хвильку він стоїть, швидко-швидко кліпаючи очима і ледь стримуючи радість.
— Артур? — нарешті запитує дідусь.
Широко усміхаючись, хлопчик ствердно киває головою.
Арчибальдові все ще не віриться. Несподівано життя піднесло йому найкращий, найбажаніший подарунок.
— О, мій милий Артуре! Який я радий тебе бачити! — голос дідуся тремтить і зривається від хвилювання.
Дідусь і онук так міцно обіймають один одного, що ледве можуть дихати.
— Я весь час просив Бога, щоб Він допоміг мені ще хоч раз побачити тебе, обняти, розцілувати! І Бог почув мої молитви! Дякую Тобі, Боже!
Сльози течуть по зморшкуватих щоках і зникають у густій бороді. Нарешті дідусь випускає Артура із обіймів і відходить, щоб краще розгледіти онука.
— Дай-но помилуватися тобою! — говорить він. Напівтемрява не може стати йому на заваді.
Арчибальд з гордістю розглядає онука.
— Як же ти виріс! Просто неймовірно!
— А мені, навпаки, здається, що я дуже зменшився…
— Ох, ти справді маєш рацію! — спохопився Арчибальд, і обидва весело сміються.
Дідусеві все ще не віриться — і він обмацує онука, щоб переконатися, що хлопчик не привидівся йому, що він і справді поруч. Адже всім відомо, що Упир навчився створювати привиди і вводити людей в оману, показуючи їм живі картинки, які насправді всього лише галюцинації. Але зараз йому ніхто не морочить голову. Ось він, його онук, із плоті й крові. Ось його рука, яку можна потиснути. В тій ручці вже відчувається сила, якої не було раніше, коли вони розлучилися. А втім, він тоді був зовсім маленьким.
Тепер же перед ним гарненький хлопчик, який подорослішав під час пригод, що випали на його долю, і дуже сильний для свого віку. Арчибальд у захваті: він не сподівався побачити онука таким сильним і красивим.
— А яким чином ти зумів потрапити до мініпутів? — запитує дідусь.
— Я розгадав твою загадку! — відповідає онук.
— Загадку? А, тепер пригадую! Я зовсім про неї забув…
— Матасалаї одержали твоє послання, приїхали і допомогли мені потрапити до мініпутів, — продовжує Артур.
— Вони прибули з Африки, щоб визволити мене? — запитує Арчибальд.
— Так, думаю, що так… Мені здається, вони тебе дуже люблять. Але в останню мить доручили мені визволити тебе.
— І правильно вчинили! — Арчибальд поплескує онука по щоках. — Як же це здорово! Ти справжній герой! І я пишаюся тобою!
Арчибальд обіймає Артура за плечі й урочисто підводить до свого матрацу, ніби це не куйка соломи, а королівський трон.
— Розповідай усе по порядку! Що нового нагорі? Мене цікавить усе! — промовляє він дещо патетично, жестом запрошуючи онука сісти.
Артур збентежений. Він не знає, з чого почати. Адже від часу дідусевого зникнення минуло немало років, сталося багато подій! І він вирішує почати з кінця.
— Тут… таке… розумієш… я одружився.
— Ось як? А скільки ж тобі років? — дивується Арчибальд, адже не чекав почути таке від онука.
— Років майже ціла тисяча! — відповідає Артур, щоб дідусеві було зрозуміліше.
— Так, правда! Звісно що так! — погоджується Арчибальд, змовницьки підморгуючи хлопчикові.
Дідусь пригадує, що його онук завжди хотів швидше подорослішати і вже в чотири роки вимагав справжнього швейцарського ножа, щоб самому різати м'ясо. Тоді дідусь відповів, що чотири роки — вік цілком солідний, але щоб мати власного ножа, треба ще трохи постаріти.
— А що значить — постаріти? Стати таким, як ти? — запитав маленький Артур.