Потім він повертається до Селенії, обдаровує їй такою зловісною посмішкою, що у принцеси всередині все похололо. Пишаючись тим, що він точно виконав доручення батька і був вельми ввічливим, Темрякос єлейним тоном заявляє:
— Страждання твої ще попереду, і вони дуже втішать мене. Але це попереду, а справа передусім. Тож, Ваша Високосте, якщо ваша ласка, ходіть за мною, — наче блазень, вклоняється він принцесі. Схоже на те, що бійку влаштувати не вдалося…
— Не вішай носа! Ми ще покажемо себе, — шепоче Артур на вухо Селенії. Його черговий план провалився, і він дуже розчарований, але виду не подає.
Оточивши бранців щільним колом, осмати виводять їх із камери.
— Ох, щось не подобається мені така прогулянка, — зітхає Арчибальд.
— Але ми хоч вийшли із в'язниці! — підбадьорює дідуся Артур, намагаючись знайти в зміні обстановки хоч щось позитивне. — Будемо пильні, не можна проґавити жодної дрібниці, жодного їхнього недогляду! Це наш шанс на порятунок!
— Я згоден. Та дозволь тобі нагадати, що — не в місцевих традиціях, робити щось наполовину, — подає голос Барахлюш. — У цих краях злочинці не мають звички помилятися.
— Ніхто не застрахований від помилок — навіть у Ахілла була вразлива п'ята! — упевнено промовляє Артур.
«Артур, Альфред, Арчибальд і ось, нарешті, — Ахілл. Що ж, можна познайомитись із ще одним родичем Артура. Цікаво, у них в родині всіх називають на «А» чи бувають винятки?» — розмірковує по думки Барахлюш.
— А що, Ахілл — твій кузен? — не витримавши, запитує юний принц. Він ніколи не був добре освіченим.
Арчибальд береться відновити історичну справедливість.
— Ахілл — могутній герой давніх часів. Він уславився своєю силою і відвагою. Він був невразливий, точніше, майже невразливий. Вразливою була єдина частина його тіла, а саме — п'ятка. У кожної людини є своя ахіллесова п'ята — слабке місце. Є вона і в Упиря, — останні слова Арчибальд шепоче Барахлюшеві на вухо. І той мимовільно здригається: йому страшно, навіть коли це ім'я вимовляють пошепки.
РОЗДІЛ 10
Щоб розкрити двійчасті двері парадної зали, потрібно принаймні по десять осматів на кожну половинку.
Наші герої з цікавістю спостерігають, як величезні сталеві двері повільно розсуваються в різні боки.
Простора королівська зала нагадує приміщення кафедрального собору.
Під стелею, як дві гігантські лампади, висять два резервуари, куди стікають підземні води для потреб палацу. А він — величезний.
У резервуарах просвердлено тисячі дірочок, і з них стирчать украдені в Ар-тура соломинки для коктейлю.
Барвисті соломинки, вставлені одна в одну, сходяться воєдино і через спеціальний рукав поєднуються до великої каналізаційної труби.
Задум Упиря зрозумілий: за допомогою соломинок він підвів воду до палацу, а потім скерував її в каналізаційну трубу.
Труба тягнеться аж до столиці мініпутів. Якщо пустити по ній воду під тиском, то вона прорве трубу і затопить усе на своєму шляху.
Потоп для мініпутів означає неминучу смерть, оскільки ніхто з них не вміє плавати.
— Ох, адже це я навчив їх подавати воду трубами! А тепер вони хочуть скористатися одержаними від нас знаннями проти нас, — бідкається Арчибальд, розглядаючи споруду Упиря.
— А я заготував для них соломинки, — додає Артур, теж відчуваючи себе відповідальним за майбутню катастрофу.
Бранці проходять залою. З обох її боків вишикувалися осмати зі зброєю в руках.
В кінці зали стоїть прозора піраміда і світиться ізсередини червонуватим світлом.
Зблизька стає зрозуміло, що споруджена вона із прозорих червоних каменів, складених один на одного.
Трон біля підніжжя піраміди розписаний зловісними символами.
Поглянувши на нього, кожен розуміє, що такий трон не може належати доброму королю.
На ньому сидить Упир, поклавши свої руки-клешні на поручні з вирізьбленими черепами.
Прямий, як палиця, він гордовито поглядає на всіх з висоти свого гігантського зросту. Проте, якби він навіть захотів пригнутися, то навряд чи зумів би це зробити: його скалічене тіло не дозволяє цього.
— Ось і наш скарб! Ти його шукав! — шепоче Арчибальд на вухо Артурові.
Хлопчик чує слова дідуся, але не розуміє — про що він говорить.
Не бажаючи привертати увагу сторожі, дід не вказує онукові пальцем на скарб, даючи йому можливість самому здогадатись, куди треба дивитися.