Озираючись на всі боки, хлопчик зупиняє погляд на піраміді, що випромінює червоне світло.
Раптом у нього в голові щось клацає: так, піраміда складена із безлічі коштовних рубінів. Усі камені старанно підігнані один до одного.
Ось він, той скарб, який повинен їх урятувати!
Від здивування Артур аж рота розкрив.
Ця піраміда — безцінна! І він не може відвести від неї очей…
— Я знайшов його! — нарешті промовляє він з гордістю і захопленням.
— Знайти — це ще не все. Добре було б його й винести звідси. А це вже зовсім інша проблема, — повчає Барахлюш.
Очевидно, юний принц уже освоївся в похмурій залі, і до нього повернувся здоровий глузд.
І він мав рацію. Коштовна піраміда стоїть на величезній вигнутій платформі.
Кожен камінь важить кілька мініпутських тонн. Тож вивезти їх звідси непросто.
Артур починає гарячково думати. Як йому повернути свій справжній зріст? Тоді винести тарілку з коштовностями (а вигнута платформа — це всього-на-всього тарілка, точніше блюдце) було б просто дитячою грою.
Отже, треба запам'ятати місце, де складені рубіни, і повернутися за ними після того, коли його сто тридцять сантиметрів повернуться…
На жаль, світ мініпутів не зіставний зі світом людським, і ознаки малого світу губляться у великому.
Все, що зараз бачить Артур навколо, не має нічого спільного із горішнім життям.
Роздуми хлопчика обриває Темрякос, що штурхонув його в спину.
— Рухайся! Не змушуй повелителя чекати! — уривчастим гавканням наказує він, нагадуючи в цю мить сторожового пса.
— Заспокойся, мій вірний і відданий Темрякосе! — лунає голос Упиря, який вирішив погратися в благодійність. — Вибачте йому. Він мав завдання знищити населення Першого Континенту, але, на жаль, не зумів виконати його. Проте за останній час це не єдина його невдача. Тому він трохи нервується. Однак тепер, сподіваюсь, усе піде як по маслу, бо я беру справу в свої руки.
Зараз Упир схожий на ласунчика, який злизує з торта кремові трояндочки.
— Ну що ж, починаймо свято! — вигукує він, пожвавлюючись, як тарган, що виграв перегони.
У клацає пальцями.
Звучить музика — якщо можна вважати музикою громоподібну какофонію. Ніби хтось грає на скрипці, барабані і пральній дошці водночас. Арчибальд затикає пальцями вуха.
— Якщо вони знову повернуть мене у в'язницю, обіцяю навчити їх сольфеджіо! — кричить він з усіх сил, щоб його почули.
Упир змахує рукою. Поруч із рубіновою пірамідою зі стіни висувається пульт керування з багатьма важелями і великим табло. Перед пультом стоїть сумний кріт.
— Мино? — голосно запитує Барахлюш. — Погляньте, та це ж Мино, син Миро! Ми були впевнені, що він загинув у забороненних землях. А він — живий! — юний принц дуже радий, що бачить товариша своїх дитячих ігор живим і здоровим.
Селенія також рада. Вона часто бавилася разом із хлопчиками, особливо у жмурки.
Мино миттєво проривав підземний хід у будь-якому місці і завжди перемагав.
А ще вони разом любили дивитися на небо і рахувати зорі. Та одного разу Мино потрапив у пастку, розставлену Темрякосом…
Барахлюш підморгує Мино, але кротеня, як і вся його родина, не має гострого зору, тож не може упізнати друзів одразу.
Проте дружнє підморгування юного принца він помітив, а ще вчув носом вишуканий повів принцесиних парфумів.
Сумна кротяча мордочка починає випромінювати радісну усмішку: друзі поряд, вони прийшли йому на допомогу.
Серце Мино схвильовано б'ється, а груди наповнює повітря волі.
— Мино! Ти нарешті прокинувся? Я в^ке більше години намагаюся тебе розбудити! — гнівається Упир: у нього терпіння не більше, аніж у голодної акули.
Мино підстрибує на місці.
— Так, я вас слухаю, повелителю! Я весь у вашому розпорядженні! — відповідає він, нахиляючи голову.
Темрякос звертається до батька.
— Він підсліпуватий, — увесь кротячий рід такий, — пояснює син Упиреві, який пронизує крота своїм жахливим поглядом.
Та Жахливому У не потрібні пояснення.
Темрякос на мить забув про це. Спо-хопившись, він робить крок назад і низько кланяється, засвідчуючи глибоку пошану.
— Упир знає все! Я сам і є знання, і моя пам'ять, на відміну від твоєї, має безмежні можливості й зберігає в собі все! — владно вигукує своєму безголовому синові Жахливий У. — І я не потерплю нічиїх зауважень!
— Пробачте, батьку, — знічено відповідає Темрякос.
— Починай! — гаркає Упир, звертаючись до крота.
Маленький Мино переступає з лапки на лапку, певно, згадуючи, за яке руків'я йому треба взятися, і нарешті натискує найближче.