Дружина стоїть на відстані — боїться ненароком спровокувати нові пригоди, котрі можуть тільки ускладнити й без того непросту ситуацію. Вона ніяк не може забути тихий дитячий голос, який прозвучав нізвідки, але й досі відлунює в її вухах.
Артурова мати ламає голову над цією загадкою, але врешті-решт робить висновок, що це уява так недобре пожартувала з нею і береться за роботу — ретельно знімає шкурку з помаранчі, призначеної для її чоловіка.
Несподівано їй вчуваються інші звуки — ніби десь глибоко під землею булькає вода.
Мати насторожено прислухається. Цього разу шум не зникає, навпаки, стає все чіткішим.
— Любий, ти чуєш цей дивний шум?
Чоловік, який встиг задрімати на держаку лопати, здригається.
— Ти про що? — здивовано запитує він, почуваючись ведмедем, який щойно пробудився від сплячки. Хитнувши кілька разів головою, він прислухається. — І справді! Де ж це шумить?
— Під землею. Напевно, десь біжить вода.
Ставши на коліна, Артурова мати прикладає вухо до землі і намагається визначити, в якому місці жебонить це приблудне підземне джерело.
Батько усміхається.
— Тобі вже вчуваються голоси, як Жанні д'Арк? — жартівливо запитує він. — Якщо так і далі піде, то ти незабаром побачиш, як пурхають янголи й оживають привиди!
Ці слова виявилися пророчими.
Позаду Артурового батька виникають дивні силуети.
Мати їх уже помітила й усмішка на її обличчі застигла, ніби перед нею привиди.
— Великі й маленькі монстрики, як у запорошених книгах твого батька! — сміється-квокче чоловік. — Манюсінькі, покриті шерстю і жахливо потворні, разом зі своїми братами, величезними чорними чаклунами!
І він, регочучи, намагається скопіювати африканські танці — зрозуміло, на свій копил.
Дружина позирає на нього з острахом і здивуванням. І тремтячою рукою показує кудись за спину чоловіка.
Побачене настільки її вразило, що вона, не втримавшись на ногах, опускається на тацю з фруктами.
Помаранчі і яблука котяться в усі боки.
Чоловік здивований: тільки-но дружина розмовляла з ним і ось уже десь зникла.
Він озирається і раптово ніс у ніс, точніше в пупа, наштовхується на п'ятьох негрів із племені бонго-матасалаї: на них досі одягнені довгі бубу, а в руках вони тримають гострі списи.
Нажаханий батько з такою силою натиснув на лопату, що вона з держаком входить у землю. Зуби його клацають, як друкарська машинка, що складає заповіт.
Різниця у зрості між двома чоловіками майже метр, тож вождь матасалаї досить довго нахиляється, поки нарешті його обличчя опиняється на рівні голови Артурового батька.
— Ви маєте годинника? — ввічливо питає африканський гігант.
Різко, як лялька-маріонетка, яку смикнули за ниточку, батько киває головою, що означає «так».
Він дивиться на зап'ясток і намагається розрізнити стрілки на циферблаті, але страх застилає йому очі, і він навіть не помічає, що годинника в нього на руці немає.
— Хвильку… Хвильку…
Проте скільки б не тряс він зап'ясток, побачити що показує годинник — він не має можливості.
— У кухні є ще один годинник, — бурмоче він, — той іде правильно, набагато точніше, аніж мій.
Вождь матасалаї мовчки усміхається і випростується на повен зріст. Батько розуміє це як дозвіл піти.
— Я… я… зараз повернуся, — каже він голосом людини, яка ось-ось помре, а потім, як кролик, підстрибом утікає в будинок.
Темрякос із гордістю дивиться на картку, де старанно написані ряди чисел.
— За моїми підрахунками, вода прибуде в столицю мініпутів швидше, ніж за тридцять секунд! — повідомляє він батькові. Для Жахливого У це дуже приємна звістка.
— Чудово! Чудово! За якусь хвилину я буду абсолютним повелителем усіх Сімох Континентів, а мініпутський народ залишиться тільки у спогадах, стане крихітним абзациком у Великій Книзі Історії!
Жахливий У задоволено потирає руки, почуваючись найбільшим хитруном на світі.
Король Свистокрил де Стрілобарб ходить перед брамою своєї столиці. Настав час великих випробувань: він уже не сподівається зберегти своє королівство. Але ця втрата — ніщо в порівнянні із втратою дітей. Селенія і Барахлюш не повернулися, й їхня відсутність турбує короля найбільше.
— Котра година, мій добрий Миро? — питає король у свого вірного крота.
Сумна тварина (настрій у неї схожий на королівський), зітхаючи, дістає із камізельки годинника.
— За п'ять хвилин полудень, мій повелителю, — відповідає Миро.