Артур Конан Дойл
Нотатки про Шерлока Голмса
Людина на всі часи
Творець образу великого детектива Шерлока Голмса казав, що терпіти не може свого героя, називаючи оповідання про нього «читвом», і нарешті вирішив позбутися його. В оповіданні «Остання справа Голмса» він «покінчив» із детективом у сутичці з Моріарті. Але годі було й сподіватися — на письменникові окошився шквал обурливих читацьких листів, за Голмса заступилися навіть члени королівської родини, і славетного детектива довелося «воскресити».
Артур Конан Дойл написав понад сімдесят книжок. Це оповідання, повісті, романи — історичні, побутові, пригодницькі, фантастичні, дорожні нариси, праці з історії Першої світової війни, книгу спогадів і навіть вірші.
Молодому Конан Дойлу довелося взяти на себе піклування про сім’ю, і він обрав кар’єру лікаря. Ще на третьому курсі йому вдалося видати кілька оповідань. 1880 року він упродовж семи місяців перебував у арктичних водах на борту китобійного судна «Надія», а за два роки по тому вирушив на борту пароплава «Маюмба» до берегів Західної Африки. 1891 року Дойл вирішив обрати літературу за свою основну професію.
Як хірург Конан Дойл брав участь у англо-бурській війні. За книжку «Війна в Південній Африці» його було вшановано дворянським званням і лицарським титулом. Нову славу письменникові принесла так звана «справа Едалджі». Молодого вихідця з Індії засудили за фальшивим звинуваченням. Конан Дойл розібрався в тонкощах справи й у серії газетних статей довів безневинність Едалджі.
Під час Першої світової війни загинули син, брат, два племінники, зять і брат дружини Конан Дойла. Від страшного потрясіння письменник так і не оговтався.
Єдиною книгою, написаною ним після війни, є автобіографія «Спогади і пригоди сера Артура Конан Дойла» (1924).
У чому ж таємниця нечуваної популярності Шерлока Голмса? Перш за все, в унікальному поєднанні благородства, некорисливості, гуманності та стремління до справедливості, внутрішньої свободи й дисципліни думок, величезних знань. Голмс являє собою живу, цілісну особистість із багатою уявою та глибокою проникливістю, він є знавцем людського серця. А поруч із ним незмінно перебуває лікар Ватсон — утілення здорового глузду й щирості, достоту так несхожий із відомим детективом, як крига не схожа з полум’ям.
У Конан Дойла нерідко запитували, хто ж він сам — Шерлок Голмс чи лікар Ватсон, на що письменник відповідав: «Якщо окремо — ні той, ані цей, але обидва разом».
Артур Конан Дойл вважав, що література має бути зрозумілою, захопливою та розумною. Навіть найвидатнішим авторам не завжди щастило виконати ці всі умови. У міру своїх сил Конан Дойл дотримувався всіх трьох вимог. Ось чому книжки цього блискучого майстра приголомшливого сюжету та інтриги й досі люблять і шанують на всіх континентах.
Срібний
— Боюся, Ватсоне, мені доведеться від’їхати, — сказав якось уранці Шерлок Голмс, коли ми сіли снідати.
— Від’їхати? І куди ж ви збираєтеся?
— До Дартмуру, у Кінгс-Пайленд.
Зізнаюся, мене це зовсім не здивувало. Досі я губився в здогадках, чому це мій друг не бере участі в розслідуванні сенсаційної справи, яка схвилювала всю Англію. Останнім часом він тільки тим і займався, що походжав сюди-туди нашою вітальнею, з похмурим виглядом дивлячись у підлогу й пихкаючи люлькою. На будь-які спроби втягти його в розмову Голмс просто не звертав уваги. Втім, хоч би яким замкнутим і мовчазним він був, я чудово розумів, про що мій друг так напружено розмірковує. В ті дні в усіх на вустах було загадкове зникнення коня, якого вважали фаворитом Кубка Вессексу, а також жорстоке вбивство його тренера. Тож коли Голмс оголосив про свій намір з’їздити туди, де розгорнулася ця драма, я, можна сказати, полегшено зітхнув.
— Знаєте, я б залюбки приєднався до вас, якщо, звісно, це не завадить вашим планам, — сказав я.
— Любий Ватсоне, це буде честю для мене. І я думаю, що ви не згайнуєте свій час марно, оскільки справа ця здається мені з певного погляду єдиною у своєму роді. Ми, либонь, устигаємо до вокзалу Паддингтон на потрібний нам потяг. Їдьмо ж, дорогою я докладніше розповім вам про справу. І захопіть ваш польовий бінокль.
Так і вийшло, що вже за годину по тому ми з Шерлоком Голмсом сиділи у вагоні потяга, який мчав нас до Ексетера. Мій друг заглибився у вивчення свіжих газет, і мені майже не було видно зосередженого обличчя Голмса з-під дашка його дорожнього картуза. Ми вже проминули Рединг, коли Шерлок Голмс нарешті відправив останню газету під сидіння.
— Гарно їдемо, — зазначив мій друг, позираючи на годинник. — Ви, напевно, вже наслухалися про вбивство Джона Стрейкера та про зникнення Срібного?
— Так, я читав про це в «Телеграфі» та «Хроніці».
— Це одна з тих справ, під час роботи над якими дедуктивний метод краще застосовувати до аналізу вже відомих фактів, аніж до пошуку нових. Трагедія, що сталася, є такою незвичною і заторкує інтереси такої кількості людей, що викликала цілу лавину підозр і припущень. Найважче тепер — вилучити факти з лушпиння висновків і здогадок. У вівторок увечері я отримав дві телеграми — від полковника Росса, власника коня, і від інспектора Грегорі, який веде цю справу. Обидва просять мене взяти участь у розслідуванні.
— У вівторок увечері! — вигукнув я. — Але сьогодні вже четвер. Чому ж ви не поїхали туди вчора?
— Тому що я припустився величезної помилки, любий Ватсоне... Боюся, що це трапляється значно частіше, ніж гадають ті, хто знає про мене з ваших оповідань. Я був упевнений, що найвідомішого в Англії огиря не можна так довго приховувати, а надто в сільській місцевості. Вчора весь день я чекав, що скакуна таки знайдуть і його крадієм виявиться вбивця Джона Стрейкера. Проте сьогодні вранці мені стало відомо, що, крім арешту молодого Фіцроя Симпсона, нічого не було зроблено, і я відчув, що прийшов час діяти. Втім, учорашній день не минув даремно. Принаймні, я зрозумів, які факти у цій справі є головними. Я перелічу їх вам, бо ніщо так не сприяє розумінню справи, як розповідь про неї іншій людині.
Я відкинувся на подушки і, попихкуючи сигарою, почав слухати Голмса, який у загальних рисах накидав схему подій, що призвели до нашої поїздки.
— Кінь на прізвисько Срібний — нащадок славнозвісного Сомомі й нічим не поступається своєму прославленому предку. Йому п’ять років, і він уже кілька разів приносив своєму власнику, полковникові Россу, головний приз на кінних перегонах. До того як трапилася катастрофа, його вважали за чільного претендента на Кубок Вессексу.
Срібний був визнаним фаворитом і ніколи не підводив своїх шанувальників, які ставили на нього величезні суми. Загалом знайшлося б чимало людей, котрі дорого дали б за те, щоб наступного вівторка Срібний не вийшов на доріжку іподрому.
Зрозуміло, що про це здогадувалися й у Кінгс-Пайленді, де розміщується стайня полковника, тому фаворита охороняли дуже ретельно. Його тренер, Джон Стрейкер, п’ять років прослужив у Росса жокеєм, потім сім років тренером і виявив себе якнайкраще. Оскільки стайня невелика, лише чотири коня, під керівництвом Стрейкера працювали тільки троє людей. Один із цих трьох чергував ночами при конях, решта спали нагорі на сіннику. Всі вони зарекомендували себе як хороші працівники, скарг на них не було. Джон Стрейкер жив із дружиною у двохстах ярдах від стайні на невеликій віллі. Дітей він не мав; з подружжям мешкала служниця. Місцевість навколо стайні є відлюдною, але в півмилі на північ розташовано кілька садиб, побудованих якимсь підрядником із Тавістока для інвалідів і тих, хто приїжджає подихати чистим дартмурським повітрям. Сам Тавісток лежить у двох милях на захід від Кінгс-Пайленда, а за болотами, також на відстані близько двох миль, розташовано іншу стайню, яка належить лордові Бекуотеру. Тамтешнього управителя звати Сайласом Брауном. Уся інша місцевість — справжнісінька пустеля, де мешкає купка мандрівних циганів. Минулого понеділка увечері з кіньми, як завжди, провели тренування, після якого замкнули їх у стайні. Двоє працівників пішли до будинку тренера, де зазвичай обідали, а третій, Нед Гантер, залишився біля коней. На початку десятої години Едіт Бакстер, служниця, принесла йому вечерю — шматок баранини в гострому соусі. Ні краплини спиртних напоїв — окрім води, нічого іншого черговому пити не дозволяється. Служниця захопила із собою ліхтар, бо було вже досить темно.