Але ти ще не закінчив. То був лише перший акт. Нові страшні задоволення ще попереду.
І тому ти забираєш жінку».
У кімнаті увімкнули світло, і воно боляче вдарило по очах. Ріццолі почувалася дезорієнтованою і тремтіла. Її трусило від страхів, яких вона не відчувала уже багато місяців. А ще не давало спокою відчуття, що ці двоє чоловіків явно помітили її стан — адже в неї пополотніло обличчя і руки не слухалися. Раптом перехопило дихання. Вона вийшла з кімнати, потім із будинку і зупинилася, хапаючи ротом повітря. За спиною пролунали чиїсь кроки, але Ріццолі не озирнулася.
— Ви як?
Лише коли Корсак заговорив, вона зрозуміла, що це він.
— Добре.
— З вашого вигляду я б так не сказав.
— Трохи млосно, от і все.
— Флешбек? Справа Гойта, чи не так? Ви це побачили, і вас вибило з колії.
— Звідки ви можете знати?
Він помовчав, а тоді фиркнув:
— Ну справді. Чорт забирай, звідки я можу знати?
І пішов назад до будинку.
— Корсаку! — гукнула вона, озирнувшись.
— Що?
Вони обмінялися поглядами. У нічному повітрі не було нічого відразливого, навпаки, прохолодна трава пахла приємно. Але страх згущувався, як нудота під горлом.
— Я знаю, що вона відчуває, — тихо сказала Ріццолі. — Знаю, крізь що їй доводиться пройти.
— Ви про місіс Їґер?
— Знайдіть її! Ви маєте зробити все можливе.
— Її фото постійно показують у новинах. Ми перевіряємо всі повідомлення, усі телефонні дзвінки, але знаєте, — Корсак зітхнув, похитавши головою, — я вже сумніваюся, що він залишив її живою.
— Залишив. Я точно знаю.
— Звідки така певність?
Вона обхопила себе руками, щоб не тремтіти.
— Бо Воррен Гойт не вбив би її одразу.
3
З усіх своїх обов’язків у бостонському відділі вбивств Ріццолі найменше подобалися відвідини скромного цегляного будинку на вулиці Олбані. Вона підозрювала, що морг так само діє на нерви і колегам-чоловікам, але доводилося особливо старанно тримати себе в руках. Чоловіки добре помічали слабкі місця і не пропустили б нагоди пройтися по них брудними чоботами і солоним жартом. Ріццолі розвинула в собі стоїчну витримку і вміння спокійно стояти перед столом для розтинів, хоч би що там відбувалося. Ніхто не здогадувався, яких зусиль їй коштувало отак незворушно заходити в цю будівлю. Вона знала, що чоловіки вважають її безстрашною Джейн Ріццолі, сучкою зі сталевими ядрами. Але сидячи у своїй машині на парковці за відділом медичної експертизи, вона не почувалася ані безстрашною, ані сталевою.
Тієї ночі вона погано спала. До її снів — уперше за кілька тижнів — знову прокрався Воррен Гойт. Прокинулася мокра від поту, з болем у старих ранах.
Тепер вона подивилася на пошрамовані долоні — і раптом відчула бажання завести двигун і поїхати геть, щоб за всяку ціну уникнути випробування, яке чекало на неї всередині. Вона могла не брати участі в усьому цьому. Врешті-решт, убивство сталося в Ньютоні — не на її території. Однак Джейн Ріццолі ніколи не була боягузкою, і тепер гордість не дозволила б їй відступити.
Вона вийшла з машини, рвучко захряснувши дверцята, і переступила поріг будівлі.
До секційної зали увійшла останньою. Інші троє кивнули їй, коротко привітавши. Корсак нап’яв широчезний медичний халат і шапочку. В сіточці для волосся він скидався на огрядну домогосподарку.
— Я щось пропустила? — запитала Ріццолі, теж вдягаючи халат, щоб на одяг, бува, щось не бризнуло.
— Нічого. Ми тут почали говорити про скотч.
Аутопсію проводила доктор Мора Айлс. Рік тому, коли вона стала судмедекспертом у штаті Массачусетс, відділ убивств охрестив її Королевою Покійників. Сам доктор Тірні переманив її в Бостон із прекрасної посади в Каліфорнійському університеті. Незабаром бостонська преса також почала називати її Королевою Покійників. На перше судове засідання вона прийшла вся в чорному, як ґотеса. І поки піднімалася сходинками будівлі суду, журналісти не випускали з об’єктивів королівську поставу цієї жінки із надзвичайно блідим обличчям, на якому підмальовані червоною помадою губи виділялися кривавою раною. Чорне, як вороняче крило, пряме волосся Мори спадало до плечей, а над чолом було підстрижене. Розповідаючи про результати медичної експертизи, вона трималася незворушно. Під час судового засідання її ніщо не могло вивести з рівноваги. Адвокат намагався фліртувати й лестити, а потім, впавши у відчай, вдався до прямої агресії, але доктор Айлс відповідала на його запитання бездоганно логічно, і з обличчя її не сходила усмішка Мони Лізи. Преса була в захваті від неї. Адвокати перед нею тремтіли. А копам з відділу вбивств ця жінка, яка обрала життя в товаристві трупів, здавалася моторошною і разом із тим чарівною.