Доктор Айлс керувала аутопсією незворушно, як завжди. Так само індиферентно поводився її асистент Йошима, розкладаючи інструменти й налаштовуючи світло. І Мора Айлс, і асистент дивилися на тіло Річарда Їґера з холодною цікавістю науковців.
Закляклий труп, який Ріццолі бачила вчора, устиг розм’якнути. З доктора Їґера зірвали скотч, зняли труси і змили майже всю кров. Він лежав, розкинувши по боках набряклі руки — від трупних плям і тугих пут вони побуряковіли, і шкіра ніби перетворилася на суцільний синець. Однак усі дивилися не на руки, а на перерізане горло.
— Coup de grâce[4], — сказала Айлс, вимірюючи рану. — Чотирнадцять сантиметрів.
— Дивно, що рана здається не надто глибокою, — зауважив Корсак.
— Це тому, що розтинали за лініями Ланґера[5]. Шкіра стягується по краях, а насправді рана глибша, ніж здається.
— Шпатель для язика? — запропонував Йошима.
— Дякую.
Айлс обережно ввела в рану заокруглену дерев’яну лопатку, пробурмотівши собі під ніс: «Скажіть “а”…»
— Та що ви таке робите? — не зрозумів Корсак.
— Вимірюю глибину рани. Близько п’яти сантиметрів.
У збільшувальне скло доктор зазирнула у відкриту червону рану.
— Перерізано ліву сонну артерію та яремну вену. Розсічено трахею. Судячи з рівня розтину трахеї — якраз під щитовидним хрящем, — жертву тягнули за шию. — Вона подивилася на двох детективів. — Убивця точно націленим ударом розітнув шию, тримаючи жертву за голову.
— Страта, — сказав Корсак.
Ріццолі пригадала, як в ультрафіолетовому світлі «Краймскопа» блиснуло пасмо волосся, що приліпилося до закривавленої стіни. Волосся доктора Їґера, шматок його скальпу, відрізаний лезом…
— Яке лезо використовували? — запитала вона.
Айлс із відповіддю не квапилася.
— Скотч, — сказала натомість вона Йошимі.
— Стрічки уже наготовані, он там.
— Я з’єднаю краї, а ви допоможіть із клейкою стрічкою.
Корсак нервово розсміявся, збагнувши її задум.
— Ви хочете склеїти йому шию скотчем?
Айлс іронічно поглянула на нього.
— Думаєте, краще суперклеєм?
— Це щоб голова трималася? — не вгавав Корсак.
— Та ви що, детективе, на скотчі навіть ваша голова не триматиметься.
Айлс подивилася в збільшувальне скло і кивнула.
— Добре, Йошимо, тепер я бачу.
— Що ви бачите? — запитав Корсак.
— Чарівну силу скотчу. Детективе Ріццолі, ви запитували, яке лезо використовували.
— Тільки не кажіть, що скальпель.
— Ні, не скальпель. Погляньте.
— Це серейторне лезо[6].
— З першого погляду справді так здається.
Ріццолі помітила спокійний виклик в очах Айлс.
— Але тут щось інше?
— Ріжуча кромка не серейторна, бо інший край рани абсолютно рівний. Ці зазубрини — лише на третині довжини рани, бачите? Не по всій довжині. Оці розриви утворилися тоді, коли витягали лезо. Убивця увігнав ніж у шкіру під лівою щелепою і повів його до передньої частини горла, закінчивши стінкою трахеї. Зазубрини з’явилися тоді, коли він зробив що хотів і трохи повернув ніж, витягаючи його.
— То від чого вони утворилися по краях?
— Явно не від кінчика ножа. На цьому ножі серейторна заточка нижче — вона й спричинила зазубрини, коли ніж витягували. — Айлс поглянула на Ріццолі. — Використовувався ніж для виживання, як у «Рембо». З таким ножем міг би вийти на полювання мисливець.
«Мисливець». Ріццолі поглянула на масивні м’язисті плечі Річарда Їґера і подумала: «Цей чоловік був не з тих, хто мав себе за легку здобич».
— Що ж, дозвольте й мені дещо прояснити, — сказав Корсак. — Оцей загиблий, доктор Бодібілдер, дивиться, як убивця, блін, дістає ніж, наче у фільмі «Рембо»? Просто сидить і дивиться, як йому перерізають горлянку?
— У нього були зв’язані руки і ноги, — зауважила Айлс.
— Та нехай його спеленали, як Тутанхамона! Будь-яка нормальна людина несамовито пручалася б.
— Правильно, — сказала Ріццолі. — Навіть якщо руки й ноги зв’язані, все одно можна було б відштовхнути вбивцю ногами чи навіть ударити головою, а він просто сидів, прихилившись до стіни.
5
Карл Ланґер — австрійський анатом, який систематизував лінії розтягнення шкіри на людському тілі.