За вікном студенти вставали з газону і збирали рюкзаки, обтрушуючи травинки з одягу. Усе навколо купалося в золотавому м’якому світлі пообіднього сонця. «Що чекає на цих студентів сьогодні?» — подумала Ріццолі. Можливо, безтурботний вільний вечір із розмовами, піца й пиво. І глибокий сон без кошмарів. Невинний сон.
«Якого я вже ніколи не матиму».
Застрекотів її телефон.
— Перепрошую, — сказала вона, відкинувши кришку.
Телефонувала Ерин Волчко із лабораторії волосся, трасології[8] та волокон.
— Я перевірила скотч, який зняли з тіла доктора Їґера, — сказала Ерин. — Детективу Корсаку я вже відправила результати факсом, але знала, що вам теж цікаво.
— Що ми маємо?
— Багато коротких темних волосинок, які прилипли до клейкої частини стрічки. Їх було вирвано зі шкіри рук жертви, коли зняли скотч.
— А волокна?
— Аналогічно. Але є дещо дуже цікаве. На скотчі, який зняли зі щиколоток жертви, було виявлено одну темно-каштанову волосину двадцять один сантиметр завдовжки.
— Його дружина — білявка.
— Я знаю. Саме тому ця волосина становить інтерес.
«Убивця, — подумала Ріццолі. — Це його волосина».
— А на корені є епітеліальні тканини?
— Так.
— Отже, ми зможемо ідентифікувати ДНК. І якщо воно співпаде із ДНК сперми…
— Не співпаде.
— Звідки ви знаєте?
— Бо це аж ніяк не волосина убивці… Якщо він не зомбі, — додала Ерин, помовчавши.
4
Щоб потрапити до лабораторії, детективам бостонського відділу убивств достатньо було пройти через затишний освітлений сонцем коридор у південне крило «Шредер Плаза». Ріццолі безліч разів проходила цим коридором, і часто її погляд линув до вікон, які виходили на метушливий квартал Роксбері. Власники місцевих магазинів на ніч барикадували їх металевими ґратами і замикали на висячі замки. Усі припарковані тут машини були захищені пристроями від викрадення «Клаб». Але сьогодні Ріццолі не думала ні про що інше, крім пошуку відповідей, тому не дивилася у вікна, а йшла просто до кімнати S269 — лабораторії волосся, трасології та тканин. У цьому приміщенні без вікон, захаращеному мікроскопами й газовими хромографами, царювала криміналістка Ерин Волчко. Сюди не мали доступу ані сонячні промені, ані зовнішній світ. Вона дивилася лише на ті світи, які відкривалися під скельцями мікроскопів. Як і у всіх, хто довго сидить перед мікроскопом, у неї були завжди прискалені очі, притому одне дужче. Коли увійшла Ріццолі, Ерин, крутнувшись на стільці, обернулася до неї.
— Я спеціально поклала волосину під мікроскоп, щоб ви могли подивитися.
Ріццолі сіла, зазирнула в окуляр і побачила волосину, розтягнену вздовж поля.
— Це темна волосина, яку я знайшла на скотчі, знятому зі щиколоток доктора Їґера, — сказала Ерин. — На скотчі не було інших подібних волосин. Є короткі волосини з кінцівок, а також із голови жертви — на скотчі, яким було заклеєно його рот. Але ця довга — особлива. І доволі загадкова. Не збігається ані з волоссям жертви, ані зі зразками, які ми знайшли на щітці його дружини.
Ріццолі налаштувала об’єктив мікроскопа, роздивляючись волосину.
— Вона точно людська?
— Так.
— Тоді чому вона не може належати вбивці?
— Подивіться на неї. Скажіть, що ви бачите.
Ріццолі замислилася, пригадуючи все, що знала про криміналістичну експертизу волосся. Розуміла, що експертка недарма просить її уважно подивитися — адже чула, який схвильований у неї голос.
— Волосина хвиляста, завиток ступеня один або два. А ще ви казали, що довжина — двадцять один сантиметр.
— Так. Характерна для жінок, — відповіла Ерин. — Для чоловіка надто довга.
— То ви через довжину думаєте, що це не волосина вбивці?
— Ні. За довжиною стать визначити неможливо.
— Тоді на що я повинна звернути увагу?
— Корінь. Нічого дивного не помічаєте?
— Він здається якимось розшарпаним. Як пензель.