— Так.
— А могли б перейти на стаціонарний телефон?
— Ні. Зараз — ні.
Вона не знала, хто такий цей детектив Корсак, і хотіла якомога швидше закінчити розмову.
— Не хочете сказати мені, про що йдеться?
Він мовчав. Ріццолі чула голоси і тріскотіння рацій.
— Я зараз у Ньютоні на місці злочину, — сказав він. — Гадаю, ви маєте приїхати й подивитися.
— Ви просите допомоги в бостонської поліції? Можу направити вас до колег з мого відділку.
— Я намагався зв’язатися з детективом Муром, але мені сказали, що він у відпустці. Тому телефоную вам.
Він знову замовк, а тоді додав, тихо і багатозначно:
— Ідеться про справу, яку ви з Муром вели минулого літа. Ви знаєте, про що я.
Ріццолі мовчала, чудово знаючи, про що він. Та справа ще не відпустила її. Спогади виривалися на поверхню в кошмарах.
— Далі, — тихо сказала вона.
— Адресу запишете?
Ріццолі дістала блокнот.
За мить вона знову повернулася до доктора Тірні.
— Я бачив схожі травми в людей, у яких не розкрився парашут. Під час падіння з великої висоти тіло досягає граничної швидкості приблизно двісті футів на секунду. Цього достатньо, щоб отак його розірвати.
— З біса висока ціна за вхідний квиток до цієї країни, — сказав Фрост.
Над ними заревіли двигуни ще одного джета[1]. Його тінь пронеслася по землі, наче орлина.
Ріццолі подивилася в небо. Уявила собі тіло, яке падає, перевертаючись у повітрі. Подумала про тисячу футів холодного повітря, яке свистіло, проносячись повз нього. А тоді повітря потеплішало, бо земля наближалася.
Подивилася на прикриті простирадлом рештки чоловіка, який насмілився мріяти про новий світ і краще майбутнє.
«Ласкаво просимо до Америки».
У Ньютоні перед місцем злочину виставили чергувати поліцейського-новачка, який не впізнав Ріццолі. Зупинивши її біля поліцейської стрічки, він звернувся до неї різким тоном, який пасував до новенької уніформи. На його бейджі Ріццолі прочитала: «РІДЖ».
— Мем, це місце злочину.
— Я детектив Ріццолі, бостонський департамент поліції. До детектива Корсака.
— Посвідчення, будь ласка.
Вона цього не очікувала, тому довелося полізти до сумочки. У Бостоні абсолютно всі поліцейські чудово знали, хто вона така, а тут — лише за годину їзди від своєї території, у цьому заможному передмісті — вона мала ритися в сумочці. Вона дістала посвідчення й тицьнула його поліцейському перед очі.
Він глянув і зашарівся.
— Мем, даруйте. Розумієте, одна клята репортерка забалакала мене і пробралася всередину якраз кілька хвилин тому. Я просто не міг допустити, щоб таке повторилося.
— Корсак там?
— Так, мем.
Серед припаркованих на вулиці машин вона помітила білий фургон із написом «Штат Массачусетс. Управління судово-медичної експертизи».
— Скільки жертв? — запитала вона.
— Одна, — відповів поліцейський. — Тіло вже мають виносити.
Поліцейський підняв стрічку, щоб Ріццолі могла пройти на подвір’я. Цвірінькали пташки, у повітрі пахло чаполоччю. «Це вже не південний Бостон», — подумала Ріццолі. Тут усе було бездоганно — від акуратно підстрижених живих огорож із самшиту до газонів, таких яскраво-зелених, що аж не вірилося в їхню справжність. Ріццолі зупинилася на викладеній червоною цеглою доріжці й подивилася на дахи у тюдорівському стилі. «Копія британського маєтку», — подумалося їй. Такий будинок у такому передмісті чесний коп не міг би собі дозволити.
— Уже маєте якісь здогадки? — гукнув її Рідж.
— Чим цей хлопець заробляв на життя?
— Я чув, що він був хірургом.
Хірург… У Ріццолі це слово викликало особливі спогади. Навіть цього спекотного дня воно вкололо її, ніби крижане вістря. Вона зиркнула на вхідні двері й побачила, що ручку змащено порошком для зняття відбитків пальців. Глибоко вдихнувши, Ріццолі натягнула на черевики бахіли, а на руки — латексні рукавички.
Всередині була дубова підлога і сходи, які піднімалися на карколомну висоту. Крізь кольорове скло вітражного вікна на підлогу ромбами падали різнобарвні промені сонця.
Почулося шурхотіння бахіл — у передпокій ввалився схожий на ведмедя чоловік. Він був одягнений по-діловому, із охайно зав’язаною краваткою, але враження псувалося двома плямами від поту, які розпливалися під пахвами. Під закасаними рукавами ховалися сильні руки, на яких куйовдилися густі чорні волосини.
— Ріццолі? — запитав він.
— Так, це я.
Чоловік підійшов до неї і простягнув руку, але потім опустив, пригадавши, що в рукавичках.