Хвилинку він стояв тихо, немов оплакував своє безсоння, але потім жваво озирнувся по кімнаті.
- Якщо я дістану невеличкий подарунок, то, може, не так побиватимуся, що мене збуджено.
Малий не хотів, щоб Карлсон побивався, тому гіочав порпатися в своїх речах.
- Хочеш мою губну гармонію? Карлсон узяв гармонію.
- Еге ж, я завжди мріяв мати музичний інструмент, дякую, я її беру... бо в тебе ж немає контрабаса?
Він притулив гармонію до губ, видобув кілька жахливих звуків і глянув на Малого. Очі йому сяяли.
- Чуєш? Я зразу склав мелодію. Вона зветься «Жалобна привидова пісня».
Малий сказав, що жалібна мелодія якраз личить до їхньої хати, де всі захворіли, і розповів Карлсонові про скарлатину.
- Як мені шкода Боссе й Бетан! - докінчив він. Та Карлсон сказав, що скарлатина - то дурниця, і про неї не варто й згадувати. Врешті, навіть краще, що Боссе й Бетан захворіли, коли має статися велика подія - виступ привида.
Тільки-но Карлсон сказав так, як Малий похолов з переляку. Він почув за дверима ходу панни Цап і зрозумів, що за мить вона переступить поріг. Карлсон теж збагнув, що треба поспішати. Він ляпнувся на підлогу і клубочком покотився під ліжко Малого. Малий швиденько сів на ліжко й накинув на коліна ковдру так, щоб вона звисала донизу і якомога більше затуляла Карлсона. [440]
Тієї миті відчинилися двері й зайшла панна Цап з мітлою та лопаткою в руках.
- Я хочу тут прибрати, - мовила вона. Іди поки що до кухні.
Малий так хвилювався, що аж спітнів.
- Ні я не хочу, - сказав він. Я сидітиму тут, бо я ізольований.
Панна Цап сердито глянула на нього.
_ Знаєш, що в тебе під ліжком? - спитала вона.
Малий почервонів. Невже вона справда помітила Карлсона? [441]
- Там... там під ліжком нема нічого,- затинаючись! мовив він. -і
- Уяви собі, що є,- сказала панна Цап.- Там повно пилюки, і я хочу її вимести. Ану гайда звідси!
Малий зовсім стривожився.
- Ні, я сидітиму тут, бо я ізольований! - закричав він.
Тоді панна Цап сердито забурмотіла й почала замітати з іншого боку.
- Ну сиди вже, хай тобі грець, поки я тут позамітаю! Але потім, будь такий ласкавий, ізолюйся в'інший куток, упертий шибенику!
Малий кусав собі нігті й розмірковував, що буде далі. Та раптом він стрепенувся й почав хихотіти. То Карл-сон залоскотав йому під коліном, а Малий дуже боявся лоскоту.
Панна Цап докірливо глянула на нього.
- Так, так, смієшся, коли твоя мама, брат і сестра лежать хворі й страждають. А ти, бачу, тішишся!
Малий знову відчув, як Карлсон залоскотав йому під коліном, і так засміявся, що мало не впав з ліжка.
- Гі-гі! - реготав він.- Я згадав одну смішну історію...- Він гарячково згадував яку-небудь історію.- Про звіра, що полював на коня, і кінь так злякався, що виліз на дерево. Ви не чули цієї історії?
її любив розповідати Боссе, та Малому ніколи не було смішно. Він так шкодував коня, якому довелося лізти на дерево.
Панна Цап теж не засміялася.
- Не розповідай мені давно всім відомих дурних історій. Ти ж добре знаєш, що коні не можуть лазити по деревах.
- Ні, не можуть,- сказав Малий, точнісінько так, як завжди казав Боссе.- Але ж за ним гнався страшний звір, то що в біса він мав робити? [442]
Боссе казав йому, що треба говорити «в біса», коли розповідаєш смішну історію. Але панна Цап була іншої думки. Вона сердито глянула на Малого:
-- Твоя мама і брат з сестрою лежать хворі й страждають, а ти собі сидиш і регочеш, та ще й лаєшся лихими словами. Я просто дивуюся з тебе!
І враз вона замовкла, бо з-під ліжка долинула «Жалобна привидова пісня» - два коротких різких звуки, та їх було досить, щоб панна Цап аж підскочила.
- Що там за лиха година?
- Я не знаю,- сказав Малий.
Та панна Цап уже й сама знала - о знала!
- Голову собі дам відрубати, коли то не звуки з іншого світу!
- З іншого світу? А що це означає? - спитав Малий.
- Зі світу привидів,- відповіла панна Цап.- У цій кімнаті, крім нас із тобою, немає нікого, а ти або я хіба могли б вимовити такі звуки? То не людський голос, то голос привида. Ти хіба не чув?.. То ж було наче благання стражденної душі!
Вона глянула на Малого витріщеними очима.
- О господи, тепер я мушу написати до телебачення! Панна Цап покинула мітлу й лопатку, сіла до столу і взяла папір та ручку.
Вона довго трудилася над листом і нарешті сказала
Малому: - Ось послухай, що я написала.