- А хто це, власне, такий? - спитала вона Малого. І Малий відповів їй правду:
- Мій приятель. Я з ним граюся.
- Отож я й бачу,- сказала панна Цап і знов зайшлася слізьми.
Малий був здивований. Мама й тато видумали собі, що як хто-небудь побачить Карлсона, то почнеться жахливе життя, всі накинуться й захочуть показати його по телевізору. А ось людина, що справді побачила його, сидить і плаче, бо вважає, що Карлсон ні на що не потрібний, коли він не привид. Те, що він має моторчика й може літати, не справило на неї враження. Карлсон саме піднявся вгору зняти з лампи привидів одяг, але панна Цап глянула на нього ще сердитіше й сказала:
- Господи, ті діти все тепер мають - і моторчики, і всякі дурниці. Скоро вони літатимуть на місяць раніше, ніж підуть до школи.
Панна Цап лютувала дедалі дужче, бо тепер вона врешті збагнула, хто вкрав її булочки, і ревів за вікном, [458] і писав на стіні в кухні попередження. Отак розбестили дітей! Дали їм мотори, щоб вони літали собі й збиткувалися з старих людей! Усе те, що вона писала до телебачення за привидів,- просто хлоп'ячі витівки! Вона не може більше бачити цього малого, товстого негідника.
- Гайда додому... ти, як тебе звати?
- Карлсон,- відповів Карлсон.
- Це я вже чула,- люто сказала панна Цап.- Це прізвище, а як тебе на ім'я?
- Мене й на ім'я Карлсон, і на прізвище Карлсон,- мовив Карлсон.
- Не сердь мене, бо я вже й так сердита! - сказала панна Цап.- Я хочу знати, як тебе кличуть. Як тебе батько гукає?
- Шибеником,- задоволено сказав Карлсон. Панна Цап кивнула головою.
- Знав твій батько, як тебе прозвати. Карлсон погодився з нею.
- Еге ж, змалку я був страх який шибеник. Хоч то було дуже давно, а тепер я найчемніший у світі.
Проте панна Цап далі не слухала його. Вона сиділа тихо, задумано й починала трохи заспокоюватись.
- Так, так,- врешті озвалася вона,- принаймні одна людина зрадіє всьому цьому.
- Хто? - спитав Малий.
- Фріда,- гірко мовила панна Цап. Потім, зітхнувши, встала й подалася до кухні витерти воду та прибрати балійку.
Карлсон і Малий раді були, що лишились самі.
- Як люди можуть побиватися через такі дурниці! - сказав Карлсон і здвигнув плечима.- Я ж їй нічого не зробив.
- Ні, тільки хіба що трошки подратував її. Але тепер ми будемо дуже чемні. [459]
Карлсон відразу погодився.
- Звісно, ми будемо чемні. Я ж завжди найчем-ніший у світі. Але я хочу мати якусь приємність, а то я не граюся.
Малий замислився: яку б його приємність зробити Карлсонові? Але той сам придумав її. Він кинувся до шафи.
- Стривай, я бачив у шафі гарну річ, як там ховався.
Він вийшов звідти з пасткою на мишей. Малий узяв її в бабусі і привіз із села додому.
- Бо я так хотів би спіймати мишу і приручити її! - пояснив він мамі.
Але мама сказала, що, хвалити бога, в міських квартирах немає мишей, принаймні в них немає. Малий розповів про це Карлсонові, але той заявив:
- А раптом звідкись та візьметься миша. А раптом, щоб потішити твою маму, сюди тихенько закрадеться несподівана мишка.
Він розповів Малому, як було б добре, коли б вони спіймали несподівану мишку. Тоді Карлсон забрав би її на дах до своєї хатки, миша наплодила б мишенят, і поступово вони розвели б мишачу ферму.
- І тоді я дам до газети оголошення,- заявив Карлсон: - «Якщо вам треба мишей, телефонуйте просто на Карлсонову мишачу ферму».
- Авжеж, і тоді миші будуть і в міських квартирах,- задоволено мовив Малий і показав Карлсонові, як наставляти пастку.
- Тепер, звісно, в пастку треба покласти шматочок сиру або шкірочку з сала, а то миша не прийде.
Карлсон засунув руку до кишені і витяг звідти клаптик шкірочки.
- Добре, що я приберіг її з обіду, хоч спочатку хотів викинути на смітник. [460]
Він наштрикнув шкірочку на гачок і поставив пастку Малому під ліжко.
- Ось так! Тепер мишка може прийти, коли собі схоче.
Вони майже забули про панну Цап. Аж ось у кухні щось забряжчало.
- Начебто вона готує вечерю,- сказав Карлсон,- бо стукнула сковородою.
І справді, з кухні невдовзі запахло дуже смачними тюфтельками.
- Вона вминає тюфтельки, що лишилися з обіду,- сказав Малий.- О, як я хочу їсти!
Карлсон кинувся до дверей.
- Мчімо до кухні! - гукнув він.
І справді, Карлсон відважний, подумав Малий, коли насмілюється поткнутися туди, проте й сам не хотів [461] пасти задніх. Тому обережно подався слідом за Карл-соном.