багатоголовий змій… Я навіть не знав, скільки їх було – відав тільки, що мій дід Діор
убив під час взяття Доріату «аж трьох»… Пробачте, благаю, однак я змушений про це
згадати…
Ті двоє здалися мені високими, мов тополі нашого парку. Обидва вони були без
шоломів, але в кольчужній броні, зверху ж мали якісь багряні накидки, один –
рудоголовий, на хвильку мені здалося, що то Амрод, а чи Амрас, але у воїна було
інше обличчя… Він… Він так схожий на вас, вельможна Нерданель, у вас майже ті
самі риси, і відтінок кіс, і очі, що нагадують прозорі зелені виноградини… Другий –
темноволосий, сіроокий, трохи нижчий на зріст… Лице його нагадувало лик Ітилю, сумовите навіть посеред битви, якесь прозоро-біле. А перший видався мені схожим на
полум’я смолоскипу, чий вогонь нищить перш за все себе.
13
Вони швидко обдивилися покоїк, побачили скриньку на столі і перезирнулися.
Темноволосий простягнув до скриньки руки, ніби всотував звідти щось. Рудий стояв
непорушно, меча він тримав у лівиці, а на правій руці було щось, що мені видалося
латною рукавицею. Темноволосий обернувся до нього і вказав поглядом на скриньку.
Той кивнув.
В цю саму мить Ельрос не втримався і чхнув. Я забув сказати, що ми забилися в кут
поміж шафою і поставцем. Рудоволосий розвернувся для удару… Удару з лівої… Мов
блискавка. І тут він побачив нас… Не буде перебільшенням сказати, що він зупинив
меча просто над моєю головою… Зупинив у повітрі. Я наче в яві бачу той зблиск
клинка…»
Ельронд замовк і знову присів до столу. Нерданель дивилася на нього, дивилася з
непомірним здивуванням. Син Еаренділя зумів пробачити її сину меча, зупиненого
над його головою, однак не зумів пробачити свою матір за те, що Камінь Феанора
виявився їй дорожчим за дітей.
- Дитя моє, - сказала вона лагідно, - я співчуваю тобі, бо смертний страх, перенесений в
дитинстві, закарбовується в пам’яті найтяжче. Я це знаю, бо народилася в Ендоре, до
того, як Валар покликали нас сюди, у Благословенні Землі. Я прошу у тебе вибачення
за своїх синів.
- О, не варто, не варто вибачатись, - озвався гість, - цих страхітливих речей могло б не
статися, якби… Якби мої синдарські родичі… Але менше з тим…
Отже, рудоволосий воїн стояв навпроти мене з мечем, який був трохи не довший за
мене, а у мене в руках був отой ножичок. І раптом Ельда усміхнувся, несподівано
ласкаво. Мене той усміх чомусь розлютив, і я мовив:
- Ви – Феанорінг?
- Князь Маедрос до ваших послуг, - відповів рудоволосий.
- Я викликаю вас на двобій! – заявив я.
- З превеликим задоволенням, - сказав Ельда серйозно, ніби його щодня викликала на
двобій особа, озброєна столовим ножем, - десь через дві сотні років, і до першої крові.
Як ти звешся?
- Він – Ельронд, - озвався брат, - а я – Ельрос…
- А хто тебе просив зізнаватись? – озлився я, - боягуз!
- О, твій брат не винен – я здогадався і сам, - мовив Маедрос примирливо, - ви – сини
Еаренділя, а отже ми рідня, хоч і далека.
- Рідня… - сказав я злісно, щоб заглушити страх - з таким як ви… Орки з Ангбанду вам
рідня.
- У орків ікла, - озвався Ельрос розважливо, - і кігті… А це – просто Нолдо.
- Діти мої, - сказав Маедрос заспокійливо, - я не бажаю вам зла. Ні вам, ні вашій матері.
Я прийшов за тим, що мені належить. І тільки…
- Мама схопила ваш камінь, - знову встрянув Ельрос, - і кудись побігла. Він у неї на
сіточці, такій красивій. Там сяють самоцвіти…
- Наугламир, - вимовив темноволосий Нолдо.
- Ельросе! – крикнув я, - та помовч же…
Тут до покоїку вбіг зовсім юний Ельф, в кольчузі і шоломі. Мене вразили його очі – сині, немов озера, вони наче займали півобличчя і були повні сльозами, як водою
- Вельможний князю Нельяфінве…
Вістовий заговорив швидко, і я перестав його розуміти. Я трохи знав класичне квенья, на
якому говорили ваші сини, на якому говорю нині сам, однак нолдорська молодь, народжена в Ендоре, мала трохи відмінну від класичної вимову, так званий нолдорин. Я
зміг розібрати тільки материне ім’я, і ще щось про воїнів, котрі відмовилися битись проти
14
nisse10, і обернули зброю проти своїх. Потім він випалив щось незрозуміле і оті
невиплакані сльози бризнули з його очей.
- Котрого з братів? – спитав той, хто назвався Маедросом. Пам’ятаю, що я в цю
хвилину розважав, як його все таки насправді звати, і вирішив, що таки Нельяфінве, бо це ім’я квенійське.
- Обох… - вимовив вістовий ледве чутно.