Фінгон… Фіндекано…
- Вони були оtorno – побратимами, - сказала Нерданель, - ближчими за братів… Я
хотіла подарувати це Фіндекано, але тоді між моїм чоловіком та його братом, батьком
Фіндекано, були… певні негаразди. Я не встигла – скульптура зосталася тут… Часом
сюди приходить Анайре – подивитись на сина…
Жінка обійшла дворик і зупинилась біля єдиної закритої полотном скульптури.
- Поглянь, - сказала, - одного разу Майтімо приснився мені… таким.
На мармуровій, якійсь перекошеній глибі висіло тіло Ельда. Саме висіло – митцеві вдалося
домогтися такого ефекту, хоча насправді скульптуру було вибито в глибі. Зап’ясток в
лещатах страшного ланцюга, вигнуте стражданням тіло, лице сповнене муки і незломлених
ще гордощів… Ельронд застиг перед каменем, потім затулив обличчя руками.
- Це… - вишептав, - це ви… Як ви змогли… Як….
- Коли мене чергового разу називають матір’ю тварей, - мовила Нерданель, - я знімаю
полотно і дивлюся… довго дивлюся… Справедливість… Я теж давно не вірю… в
справедливість.
Ельронд взяв полотнину і дбайливо вкрив нею скульптуру.
- Я цього не знав, - мовив, ніби виправдовуючись, - я взагалі тоді нічого не знав… Але
ви… Ви – великий майстер, вельможна…
- Мій чоловік вважав, що я займаюся дурницями, - сказала Нерданель з легкою
насмішкою. – мало кому відомо, що донька Магтана є скульптором. Я вмію навіть
кувати мечі – незгірше за Феанаро. Однак Великий Митець ніколи не визнавав в мені
навіть одробини таланту. Він завжди говорив – твоїми найкращими скульптурами є
твої сини.
- Справедливість… - вимовив Ельронд, - не диво, що ви в неї не вірите… Але ходімо…
Я бачу тут подоби Амрода та Амраса, онде Маглор з арфою… Мені здається, що я у
Мандосі, наодинці з тінями загиблих.
В альтанці Нерданель налила гостеві гарячого quenilas і спитала:
- І що ж зробив тоді Майтімо?
- Зоставив мене без солодкого, - відповів Ельронд з похмурим усміхом, - я такого
ніколи не бачив… Це страшне і прекрасне в своїй люті лице раптово стало спокійним.
Ніби вулкан втягнув в себе лаву…
25
- Дитино, - сказав Маедрос рівно, - йди до своїх покоїв. Лаїрасул принесе тобі вечерю.
Повчись трохи чемности – не завадить. І ще, Лаїрасуле… Солодкого гостю не
подавай.
Лаїрасулом, виявляється, звали срібноволосого підлітка. Він ухопив мене за руку, доволі
нечемно, і потягнув вгору по сходах, при чому шипів, наче змій:
- Тебе варто вбити, доріатське жабеня… Твої предки ховалися в Гондоліні та Доріаті, в
той час, як мій володар з братами та воїнами утримував північний рубіж… Боягуз і
нащадок боягузів – ти насмілився плюнути в лице найвідважнішому воїну Ендоре!
Твій пращур Тургон покинув своє становисько в Неврасті, відкрив оркам дорогу до
Гітлуму від затоки Дренгіст. Князь Фінголфін, а потім Фінгон Відважний змушені
були розполовинити своє військо, щоб прикрити західне крило… Тургону, бачте, явився Вала Ульмо… Вала Ульмо являвся і великому Фінроду, але Фелагунд не
відкликав своїх братів Ангарато та Айканаро з Дортоніону, де вони і загинули… Мого
володаря зрадили огидні вастаки, смертні, котрим Моргот пообіцяв Гітлум як
винагороду… Вони обернули проти мого князя зброю, і він не встиг, чуєш – не встиг
врятувати князя Фінгона. Якщо ти ще раз повториш вголос оцю гидоту, я відріжу тобі
гидкого орочого язика.
Коли я зостався сам в покоїку загиблих близнят, то не став сидіти тихо і не сповнився каяття.
Я обстежив всі шафки, всі шухлядки – і таки знайшов те, на що сподівався: гарнесенького
мисливського ножа в шкіряних піхвах. Ножа я заховав під килимком і почав простукувати
стіни, бо відчував за гобеленами протяг. Я віднайшов в одній зі стін за гобеленом
незаригльовані дверцята, котрі вели до сусіднього покоїку. І ледве встиг замаскувати сліди
своїх пошуків до приходу Ельроса.
Ельроса привів до покоїку Маглор. Співець сумовито
глянув на мене, але не дорікнув ні словом. Вслід за
ними Лаїрасул вніс тацю з вечерею. Личко малого
пажа, а чи слуги було сповнене обурення – він грюкнув
тацею об стіл і щез, наче дим.
Ельрос, однак, не хотів зоставатись сам, без свого
покровителя. Він заліз до Маглора на коліна і заховав
личко в його розпущених косах.