зробили таке…
- Коли зі мною зробили таке, - протягнув Маедрос, - я валявся на підлозі… тільки не
біля ніг Моргота, а біля ніг Саурона… Чув про такого?
- Ще б пак…
16
Аварі – Ельфи, котрі ніколи не покидали Середзем’я і не жили у Валінорі. Поділялися на три народи: Синдар, Нандор і Фалатрим.
30
- Напівпритомний від болю. А Чорний Мая ввічливо роз’яснював мені, що означає це
тавро. І тут я начебто почув голос батька…
- Феанора?
- Авжеж… Татко покинув цей світ, він помер на моїх руках, я це пам’ятав, але голос
його звучав в моєму розумі. «Найстарший, - мовив цей голос, - ти маєш справу з
нерозумними особами. У них настільки коротка пам’ять, що вони позначили тебе
першою літерою твого імені».
- М-маедрос? – вишептав я.
- Ні… Моє еpesse17 – Нельяфінве, а аmilesse – Майтімо. Моргот довгий час жив у
Валінорі, і визнав наші імена, в тому числі і ті, які ми не відкриваємо будь-кому. Коли
я потрапив до його лабет, він називав мене Майтімо, насміхаючись над нашим
звичаєм берегти аmilesse для найдорожчих. Звісно, те, що я почув тоді, не було
голосом Феанаро – швидше голосом мого духу. Але мені раптом стало смішно –
Чорний Вала, Морінготто, пострах Арди не може запам’ятати імені однісінького
бранця. І я засміявся… Того дня мене більше не допитували, і дали відпочити доволі
довгий час. Їх злякав сміх. Розумієш?
- Вони подумали, що ви збожеволіли, - сказав я невпевнено.
- Божеволіють Люди, - сказав Маедрос, - нам, Ельдар, в цьому відмовлено. Тільки
чорна туга може сповити нас і привести до загибелі. Проти неї є лише одна зброя –
сміх.
Я повагався, чи варто розпитувати далі. Але таки спитав:
- А руку вам… де? В бою?
- Ні, там же, - сказав князь занадто спокійно, - мене було прикуто до скелі над
проваллям… За руку… Тоді якраз вперше зійшов Ітиль…
- Це мабуть страшно, - вимовив я, - стояти на скелі…
- Я не стояв, - мовив Маедрос сухо, - я висів… На ланцюгу.
Отут мене затрусило. Я уявив собі це – тільки уявив, і похолов від жаху.
- Боляче… було? – прошепотів через деякий час.
- Дуже, - сказав князь, - але я намагався терпіти. Потім прийшов він… Фіндекано
Астальдо… Князь Фінгон… тоді ще княжич. Це довга історія, і не для дитячих вух…
Руку мені відрубав він – не міг інакше звільнити від браслета з ангбандського заліза.
Я мовчав доволі довго. Тоді сказав ледь чутно:
- На яке покарання я заслужив? І чому ви досі не покликали варту?
- Забудьмо, - озвався Маедрос примирливо, - іди до себе і спробуй заснути. А завтра я
очікую тебе на майданчику для тренувань. Брата теж приводь – вам обом не завадить
навчитись володіти мечем.
Йти до порожнього покою, де наче витали тіні рудоволосих близнят, мені не хотілось, але
я потульно сповз з ложа на підлогу.
- До речі, щодо покарання, - сказав князь, - нині Ітиль уповні. В цей час, дитя моє, мені
сниться те, про що я хотів би забути. Часом я починаю кричати, або метатись на ложі.
Раніше до мене приходив хтось з братів… Останнім часом – один з Амбаруссар…
- Я бачив їх на перемовинах, - прошепотів я, - вони були як ви – рудоволосі… Один
говорив, що волосся у його брата потемніло, бо він хотів бути схожим на
Найстаршого…
- Мій брат Маглор, - мовив Маедрос рівно, - дбає нині про Ельроса. Нема кому побути
зі мною поруч. Тому ти зостанешся в моєму покої до ранку, і матимеш вельми
неспокійну ніч.
- Це покарання? – спитав я повеселілим голосом.
17
Еpesse – «батькове ім’я", офіційне ім’я Ельфа
31
- Покарання, - сказав князь, - і дуже суворе.
- А що я маю робити?
- Лягай, - кивнув Маедрос на
ложе, - і спи. Коли я відчуваю,
що біля мене свій… ну, словом
не ангбандська тварь, то сплю
спокійно, і нічні змори не
навідують мене. Коли ти ото
з’явився отак несподівано, то
мені якраз снилися льохи
Твердині Півночі. І пацюки…
Зуби у них були вельми гострі, і
тварі так і норовили вчепитися в
горло… А мене було прикуто до
стіни – нашийник, ланцюг…
Руки теж було скуто. Однак я
намагався відбиватись.
Я уявив собі і це, тоді вимовив ледве
чутно:
- Пробачте мене… За оте, що я
сказав тоді… Я… я не повинен
був… Я зовсім нічого про вас не
знав, та й зараз знаю дуже мало,
але ви не могли плазувати в ногах у Моргота, як не могли і зрадити.
- А от жаліти мене, - всміхнувся Маедрос, - не треба. Я цього не люблю.