- Не буду, вельможний Нельяфінве.
Маедрос пригорнув мене до себе і сказав лагідно:
- Зви мене Майтімо… Без «вельможний». Адже ми рідня…
- Ви довірили мені аmilesse?
- Особа, - сказав Маедрос серйозно, - яка трохи не вбила мене, має право називати мене
Майтімо. Ну, чого ти знову затремтів, дитя моє? Я зовсім не тримаю на тебе серця.
Він посадовив мене собі на коліна. Потім почав наспівувати про давно згасле світло двох
дерев, не дбаючи про те, чи зрозумію я староквенійські слова, котрі звучали ще у
Валінорі.
Так у нього на руках я і заснув.»
Останні слова Ельронда потонули в брязкоті мечів. Його сини, яким стало тісно в зброярні, вибігли на доріжку парку, завзято фехтуючи. Нерданель мимоволі зітхнула, згадавши ті
далекі дні, коли її чоловік навчав синів і родичів Першого Дому володіти зброєю.
- Нам час іти, - мовив винувато гість, - сьогодні ввечері ми обіцяли бути у Великого
Князя. Всією родиною. Мені приємніше було б зостатись тут…
- А як же бал і танці до ранку? – спитала Нерданель, усміхнувшись, - там зазвичай
весело. Це я ніде не буваю…
- Я пробув тут кілька днів, - мовив Ельронд похмуро, - а враження маю таке, ніби в
Тіріоні танцюють на могилах родичів. Про загиблих не згадують – це є непризвоїтим.
Про життя в Ендоре не оповідають – це є непризвоїтим. Згадати ім’я Феанаро є
непризвоїтим, не говорячи вже про його родину…
- О, не суди родичів занадто суворо, - озвалась княгиня, - кожен з нас когось втратив, і
багато хто винуватить в цьому саме Феанаро…
- Ті, хто відсидівся тут, нині вирішують про що можна розмовляти, - сказав Ельронд з
гіркою насмішкою, - і яких співати пісень… Мені взагалі не щастить з піснями. Вчора
32
була учта у Олоріна, і на прохання Більбо, співець переклав на квенья один з його
творів…
- Старий… гобіт складає пісні? – спитала Нерданель зацікавлено.
- О, це дуже цікаве і мудре створіння, - мовив Ельронд з непідробною ніжністю, - однак
він вважав, що зробить мені приємне, склавши пісню про політ Ельвінг… Біла чайка з
Сильмарилом на грудях… Я і в Рівендейлі не міг чути цієї пісні, а слухати
доводилось… Естель допомагав Більбо в укладанні цього твору, і відчув неладне, але
він не знає правди. Я і йому не оповідав того, що відкрив вам. Доньці теж… Рівно як і
Келебріан. Сини знають… І Галадріель. Більше ніхто…
- Хто це – Естель? - спитала Нерданель, зацікавившись незвичним ім’ям.
- Мій названий син, - пояснив Ельронд, раптово спохмурнівши, - він Адан… Людина.
Княгиня зрозуміла, що в житті її гостя не одна таємниця. У Ельронда, виявляється, була
донька, але вона не прибула разом з ним на кораблі… Де вона нині? Зосталась в Ендоре?
Блукає безплотною тінню по Туманних Чертогах? Названий син-людина, чий вік є
коротким мов спалах… Вперше Нерданель пошкодувала, що майже ні з ким не
спілкувалась останнім часом, не розпитувала поверненців, як інші Ельфи.
- Все це неважливо… нині, - сказав гість, ніби почувши її думки, - однак, я прошу
дозволу повернутись… скажімо завтра, і закінчити оповідь.
- Приходь, коли матимеш таке бажання, - озвалась княгиня, - перед тобою й твоїми
рідними у мене завжди відчинено браму.
З будинку вибігла Келебріан, свіжа, немов квітка. Ніжне личко її сяяло коханням і
щастям.
- Meldo, - гукнула вона до Ельронда, - я спала не задовго?
- Якраз стільки, скільки треба, - всміхнувся Ельф, - твої сини встигли переполовинити
зброярню великого Феанора.
- О, нерозумні діти, тут для чого їм зброя? Я не люблю зброї, пані Нерданель, хоча і є
донькою войовниці.
Нерданель ласкаво обняла еllet.
- Я теж її не люблю, - мовила лагідно, - але часом без зброї не можна обійтися.
- Тут так затишно, - захоплювалась Келебріан, а чоловік дивився на неї, немов на
кохане дитя, - так спокійно… Так безпечно… О, Благословенна Земля… Батько моєї
матері, князь Фінарфін, є світочем Тіріону… А княгиня Еарвен схожа на Майе, такою
вона є вродливою… Єдине, чого мені тут не вистачало – вас усіх. Тебе, Ельронде, дітей, мами, тата… Хвала Валар, ми нарешті знову всі разом, окрім… окрім Арвен…
О, в найбільшій радості є одробина суму… Але мені соромно радіти, пані Нерданель, адже ваш сум є занадто великим.
- Однак, тепер в ньому є одробина радості, - мовила Нерданель з легким усміхом.
Келебріан цмокнула її в щоку і понеслась геть, схожа в своєму барвистому вбранні на