сам ліс, могутній ліс Східного Белеріанду. Однак, тварі таки щось вивідували –
напевне Ангбанд, отямившись від втрат Останньої Битви (народи Середзем’я
програли її, все так, але і нечисті набагато поменшало) готувався нанести удар на
повне знищення тих, хто не скорився йому.
Але ми втекли до озера, з невинними личками оголосивши вартовим, що князь
Маедрос очікує на нас на березі. Ми розрахували, що встигнемо приманити звірятко –
тваринки охоче йшли Ельфам до рук – і повернемось завчасно, доки нас не встигли
похопитись.
Біля озера ми йшли берегом й час від часу голосно цокотіли. Білочок чомусь не було –
однак ми не втрачали надії, і тут таки почали гратись у вивідачів.
Вивідачі з нас були поганенькі – тих двох Ельфів ми просто не помітили. Вони наче
відділилися від дерев. Вбрані вони були як Лаіквенді, в брунатне з зеленим, але коси
мали зі сріблястим відливом, як Синдар, або Нандор. І – однаковісінькі з вигляду.
Близнята…
Ми не злякались – з чого б це. Єдине, що могло нам загрожувати від сородичів – це
те, що cano синдарської варти Меретір пришле загін, щоб визволити нас. Визволятись
ми нині рішуче не хотіли – життя на Амон-Еребі влаштовувало і мене, і брата.
Однак, ці Ельфи нам були незнайомі – серед Синдар Меретіра не було двійнят. А вони
з цікавістю оглядали нас.
- Ви з того городища, маленькі Нолдор? – спитав один з них.
- З нього, - вискочив Ельрос. Скільки я йому говорив, щоб притримував язичка.
- А як ви зветесь?
- Я – Ельрос, - мовив брат довірливо, - А це – Ельронд.
- А хто ваш батько?
- Еаренділь, - сказав брат, - він пропав у морі… Давно. А маму звали Ельвінг…
Ельрос сказав – звали… Несвідомо. Для нас вона померла тої миті, коли віджбурнула нас
з дороги, рятуючи Феанорів камінь.
- Ельвінг? – вигукнув один з двійнят, - то ви її сини! То це таки правда, що ви є
заручниками цих чудовиськ….
- Все гаразд, - мовив другий, і спробував мене обійняти, - ми свої… Ми з Доріату…
- Доріату давно нема, - сказав я похмуро. Через язичок Ельроса ми потрапили у халепу
– і я це відчував.
- О, так, - заспішив перший з двійнят, - але ж ми, ми родом з Доріату, і ваші родичі, бідолашні діти. Я – Елуред, а це – Елугіл. Ми є синами Діора і братами вашої матері!
- То ви не загинули у лісі? – вирвалося у мене.
- Ні, - Синда трохи не плакав від щирої радості, - нас підібрала родина блукаючих
Лаіквенді. О, яке щастя, що ми вас знайшли. Ходімо ж, ходімо подалі звідси.
Оце в наші плани якраз не входило. З одного боку я, звісно, зрадів, побачивши материних
братів, яких вона завжди згадувала з любов’ю… А з другого боку… Я не хотів покидати
Амон-Ереб. Я не бажав зоставляти Маедроса наодинці зі снами про Ангбанд – кожного
повня я ночував в його покоях, відганяючи нічні змори. Я бажав стати мечником, а
брат… Брат напевне мріяв перевершити Маглора в мистецтві співу. Він теж не хотів
покинути навчителя і доброго друга.
І тут ми почули знайомий голос. Майтімо не йшов – біг ліском до озера, гукаючи нас. Він
вибіг на відкрите, це він, котрий завжди ходив, зливаючись з тінями дерев…
Діорінги теж його побачили. І впізнали.
35
- Нарешті ми доконаємо помсти, - прошепотів Елуред, а Елугіл мовчки зірвав з плеча
лука. Я тут таки увійшов в оsanwe з Ельросом. Тут були вже не жарти – біда. Майтімо
потрібно було рятувати.
- Ельронде! – крикнув Маедрос, - Ельросе… О, нерозумні діти…
Аtarinya18! – закричав я на квенья, - Аtarinya!
Двійнята підняли луки. І в ту ж мить ми кинулися на них, підбиваючи руку, збиваючи
приціл. Діорінги розгубились – потрібно було бачити їхні обличчя. Відомо, що Ельфи
промахуються з лука дуже зрідка, а Синдар – ніколи, однак, вони промахнулись…
Майже.
Маедрос здолав відстань між нами з неймовірною швидкістю… Він ухопив одного з
Синдар за каптур – ми бо так і висіли у Діорінгів на руках, вчепившись в них, немов
щенята, і стусонув отим своїм обрубком. На понівеченій руці Майтімо завжди носив
якщо не накладку, то шкіряний чохол з металевими заклепками. І те і інше він міг
використовувати як зброю. На щастя Діорінгів, того разу він мав на руці чохол. Другого
брата він приглушив ще швидше, бо ми повалили родича в траву та ще й впали на нього.
Маедрос обдивився нас, тоді – непритомних двійнят і мовив не сердито, але докірливо:
- Нерозумні Нолдор, я ж не велів вам виходити самим за браму… Добре, що ви
зустріли Ельфів, а не якихось тварей, або й лихих Людей, які не задумаються