ще не пробудженою смертною істотою,
мають знати вони,
43
що ні закон, ні любов, ні побратимство, ні видимий жах, ні небезпека, ні сама Судьба
не захистить від Феанаро та його синів
того, хто зберігатиме Сильмарили в потаємному схроні, у власному домі, а чи просто триматиме у руках.
Ми присягаємо родом усім,
що до кінця своїх днів ми нестимемо йому погибель, і переслідуватимемо його до кінця світу.
Наше слово чує нині Всевишній Еру
і Предвічна Тьма, що візьме душу клятвопорушника.
Свідками ж Обітниці є священна гора Танікветіль, і Манве Сулімо та Варда Елентарі!
- Я навчав тебе, дитя моє, родоводу та історії роду Фінвіонів, - мовив Майтімо, ледве
розімкнувши стиснуті вуста, - з чого почався Вихід Нолдор?
- З загибелі Великого Князя Нолдор Фінве та викрадення Сильмарилів, - відповів я, -
князь Феанаро заприсяг помсту за батька і присягнув повернути камені…
Я затнувся… Щось тут було не так…
- В Обітниці, - видушив врешті, - немає жодного слова про помсту за князя Фінве…
Тільки Сильмарили… Тільки вони…
- Ось вона, - вимовив Майтімо, - найперша помилка. Камені… Тільки вони… Батько
відмовився віддати камені Варді Елентарі, щоб та врятувала Лауреліну та Тельперіон.
О, це були не просто дерева… Вони були живими… Вони сяяли… Вони співали…
- Срібне проміння, - прошепотів я, - золотий сон… Лауреліна, Тельперіон…
- Задля врятування живих істот батько не зміг зректися витвору рук своїх. Можливо, розколовши Сильмарили, він не зміг би видертися з обіймів чорної туги, і загинув би
– однак врятував би світлоносні дерева коштом власного життя. Друга помилка є
продовженням першої – для батька повернути Сильмарили стало важливішим за
кревну помсту…
Майтімо з зусиллям поправив мені волосся, що вибилося з кіс.
- Я не хочу, - вимовив, - повторювати батькові помилки. Я любив Феанаро, я люблю
його і досі, таким, яким він був – нестриманим, гордим, запальним, часом пихатим. Бо
він… Він мій аtarinya . Однак – я багато чому навчився на його досвіді. Коли я задля
Обітниці плюндрував Доріат і брав на меч Гавані Сіріону, я був самотнім. У мене
була лише Обітниця, а поруч стояли брати, скуті тією ж Обітницею. Нині у мене є
син… Дитя моє – вибір за тобою. Я можу зостатись тут, в цьому світі, таким, яким ти
мене бачиш нині. Я не зможу захистити себе – ці рани не затягуються. Я не зможу
захистити тебе – ти є ще зовсім юним. Я не зможу захистити Камінь – від Людей, або
Гномів, для яких це лише коштовність, і не більше. Нехай біля мене зостанеться купка
Ельдар, з тих, хто не захоче повертатися на Захід – яке я маю право дивитись на те, як
за мене будуть гинути інші? Я маю лише два шляхи на вибір, дитино, зостатися з
тобою в Ендоре, слабким, безпомічним, двічі затаврованим… Тавро на грудях від
Моргота, тавро на долоні – від Валар… Хіба що на чолі у мене не написано –
«братовбивця». Або – повернутися до Валінору… Разом з братом і вами, нашими
дітьми… На суд Валар… Мені байдуже до вироку, я вже знаю, яким він буде –
довічна ганьба. Тут, або там. Я витерплю це, дитя моє, бо нині тобі потрібен аtarinya.
Нехай опісля ти побачиш Еаренділя, переможця дракона й рятівника Середзем’я, і
голос крові заговорить в твоєму серці, і ти відвернешся від мене, бо діти, як і жони, люблять переможців – я ніколи не пошкодую про своє рішення. Тільки чи потрібен
тобі буде названий батько, котрий порушив Обітницю, і тим стоптав під ноги вояцьку
честь і гордість Нолдо?
44
Тієї миті, нене, моя юність розвіялась над тим жахливим місцем і осипалась попелом.
Я постаршав на сотні років… І я зробив вибір.
- Князю Нельяфінве-Майтімо, - вимовив я, - робіть те, що говорить вам серце, і
збережіть вояцьку честь. Я ж, ваше дитя, хоч і не кровне, любитиму вас доки й віку
мого – тут і в Туманних Чертогах. Ви йдете не самотнім – у вас є син…
І Майтімо пригорнув мене отою обпаленою рукою, і ми сиділи так у спалахах вогню.
Довго сиділи. А потім він підвівся, і я встав теж.
- Допоможи мені, зброєносцю, - мовив аtarinya.
І я допоміг йому зняти плаща, кольчугу, і
пояса з мечем. І заплів руде густе волосся в
одну тяжку косу – так, як він любив: