волосок до волоска. І прийняв від нього дар
– золотого перстеника у вигляді квітки, що
його Келебрімбор зробив колись для
любого вуя, а також – меча роботи
Феанаро, ножа тієї ж роботи та кольчугу
магтанової сталі. І поцілував його востаннє,
а він сказав, що завдяки мені він спізнав,
якою є любов батька до сина, і вдячний
мені за це – до кінця світу, і що він і в
Мандосі думатиме про мене, і це не дасть
згаснути його духу.
Зрештою він відірвав мене від себе, бо я не
хотів випускати його з обіймів назустріч
загибелі. Я не знав, що він зібрався робити,
адже всю зброю Майтімо віддав мені.
Аtarinya взяв Сильмарил, лице його
застигло, але не виказало болю. І наказав
мені сидіти на місці, і не йти за ним.
Але я таки пішов, скрадаючись за стрункою
постаттю в чорному оксамиті. Майтімо легко ступав по камінню, гордо звівши
голову… А попереду зяяла тріщина у скелястій поверхні, з якої виривався вогонь… І
я зрозумів, і в розпуці впав на гаряче каміння, а мій аtarinya підійшов до провалля, підняв до зірок лівицю з затисненим у ній Сильмарилом, викрикнув ім’я Феанаро, і
кинувся вниз.
Ельронд раптово обірвав розповідь. По непорушному обличчю Нерданель котилися
сльози, яких вона навіть не намагалась витерти.
- Що я наробив, - мовив гість з розпукою, - для чого я оповідав про це…
- Ні, я хотіла слухати, - заперечила жінка, - я хотіла… Отже так… Мій первістку, мій
Найстарший… Вояцька честь… О, моє дитя…
- Ви… - спитав Ельронд обережно, - ви хіба не знали, як…? Адже я оповів його воїнам, і багатьом іншим, і дехто з тих інших відплив на Захід…
- Я ж мало з ким говорила, - мовила Нерданель втомлено, - але ти не переймайся, любий гостю. Ці сльози полегшать мені душу – я заплакала вперше від Виходу
Нолдор. Ти любив мого Майтімо, ти був йому добрим сином, дитя моє. Тому я
любитиму тебе, як любила і люблю свого Тьєлпе. І любитиму твого брата, Ельроса, котрий був добрим сином для мого Макалауре… Він напевне загинув, твій близнюк, бо ти прибув сюди сам… Чи може, він не захотів повертатись?
- О, я оповім про це, - сказав Ельронд, відвернувши голову, щоб не дивитись, як його
співрозмовниця осушує очі білою хустинкою, - якщо ви захочете слухати далі цю
смутну повість.
45
- Говори, - сказала Нерданель, - я мушу знати…
- Я лежав, - вимовив Ельронд, - лежав на отих каменях до ранку. Це диво, що мене не
зжерла якась потороча, що втекла з розгромленого Ангбанду. Я не плакав – дух мій
взявся крижаною корою, в якій і перебуває нині. Тієї ночі вмер Ельронд, син
Еаренділя,
названий
син
Маедроса,
а
народився
той
Ельронд,
якого
знає
нині
Середзем’я.
Холодний
і
розважливий
мудрець
без
почуттів і серця. Сильний і
справедливий, сповнений спокою.
Ніхто не знав, чого коштував мені
той спокій.
Бо, лежачи на розпеченому камінні, я дав
Обітницю, закликавши в свідки сили
Світла і Тьми. Я дав Обітницю визволити
з Туманних Чертогів свого аtarinya, і всіх
Нолдор, чиї душі сущі у Мандосі, бо без
родичів і друзів Майтімо не буде
щасливим, а якщо вже визволяти – то
всіх, яке я маю право вибирати.
- О,
нерозумний
Нолдо,
-
прошепотіла Нерданель, - що ти
накоїв…
- Я все зробив вірно, нене, -
незворушно відповів Ельронд, -
ранком я зав’язав даровану мені
зброю в Маедросів плащ і повернувся до нашого табору, де і оповів Ерейніону, що
трапилось. Син Фіндекано заплакав, а я не міг вичавити з себе навіть сльозини. Мого
брата не було – між нами стояла стіна аvanire19. Однак – я вже говорив про отой
зв’язок, котрий поєднував нас. І я вирушив на те скелясте урвище, що стало берегом
моря.
Шукав я довго… Нарешті зустрів – але не брата, загін Ельдар з прибульців, котрі
обшукували місцевість, винищуючи ангбандських тварей. На мої питання вони відповіли, що
бачили якогось напівбожевільного Ельфа з арфою, котрий грав хвилям і вітру. Це було
більше схожим на Маглора – але потім я згадав обвуглену руку свого аtarinya і зітхнув.
Макалауре не зміг би нині грати хвилям і вітру… Отже – співця вже нема, єдиний Феанорінг, котрий мав ніжну душу, вирушив до Туманних Чертогів, ступивши вниз зі скелястого
урвища – у воду, не у вогонь. А на його арфі з золотими струнами грає мій брат, напівбожевільний від горя.
Ельронд підвівся, попрохав вибачення і швидко вийшов. За хвилину він повернувся, несучи в руках отого згортка, з яким він прийшов до садиби. Коли тканина впала, арфа смутно задзвеніла золотими струнами, ніби згадавши дім і господиню.