її своїм Ясним Вогнем… Аж доки не проміняв її на витвір власних рук, і не вирушив на
безвість…
Жінка, вбрана вже не в біле жалобне вбрання, яке вона носить постійно, а в брунатну
сорочку, чорні штани та полотняну накидку до колін, виходить з дому на обплетену диким
виноградом галерею і поволі спускається сходами. Повертає на зарослу травою доріжку саду, і раптом відчуває спиною чийсь погляд.
Жінка не є полохливою, до того ж достеменно знає, що тут, у Валінорі їй нічого не загрожує.
Але раптом з глибин пам’яті виринають прадавні дні її дитинства там, в Ендоре, дитинства
під зорями, коли спокій рудоволосого дівчати берегли озброєні списами воїни.
- Майтімо? – раптом чує вона голос Ельфа. Незнайомий голос, сповнений якоїсь
божевільної надії, - Майтімо… Це ви?
Вона обертається і трохи не скрикує від несподіванки і жаху. На хвилю їй здається, що
вона бачить Феанаро, розхвильованого і стривоженого, тоді риси незнайомця раптово
стягуються, тужавіють – і ось уже перед нею Нолофінве, брат її чоловіка, холодний і
розважливий. Ось тільки волосся Нолофінве ніколи не заплітав ось так – у дві коси, перевиті стрічками. Але вона знала ще одного Ельда, котрий пишався такими косами…
Незнайомець уже зрозумів, що перед ним еllet, і лице його прийняло вираз належної
ввічливості. Жінка тепер бачить з певним полегшенням, що обличчя незнайомця зовсім
не є аж так схожим на лик її meldo4. Певна схожість, звісно є – у Ельфа родові риси
Фінвіонів, і він дуже нагадує… ну так, дійсно, Нолофінве, оцим зосередженим виразом на
обличчі, і його синів – Фіндекано зачіскою і ніжним вигином вуст, а Туракано – високим
опуклим чолом і мигдалевидним розрізом очей…
- Я уклінно прошу пробачення, - говорить Ельф, одночасно схиляючись перед
господинею дому, - я налякав вас… Але мені на хвилину здалося, що я бачу особу, яку не сподівався уздріти тут… І тому…
4
Meldo – милий, коханий
5
Тепер жінка остаточно пізнає його – це поверненець з останнього корабля, той, що
обіймався з Келебріан. Він змінив зачіску і вбрання – тоді на ньому були якісь важкі шати
зеленкуватого кольору з невідомої тканини, нині ж – легка оксамитна камізелька, синя, розшита срібними зорями, такі ж штани і білесенька сорочечка з мереживним комірцем.
Жони Другого Дому явно очікували на родича… Але хто ж це? Жінка марно напружує
пам’ять, згадуючи, хто міг вижити з нащадків синів та доньки Анайре. Келебріан… У неї
був чоловік, який відправив її на Захід, а сам зостався в Ендоре…
- Дозвольте відрекомендуватись, - мовить Ельф, - моє ім’я – Ельронд, а ви… я знаю, хто ви… Там, в Ендоре, я знав ваших синів… Феанорінгів…
Жінка вже зрозуміла – незнайомець прийняв її зо спини за… За її старшого сина…
Майтімо високий… був високим, але ж і вона є височенькою, як на еllet. Накидка, чоловіча зачіска… Він таки справді знав її первістка, цей Ельронд.
- Я… - її гість затинається від хвилювання, - я є сином Еаренділя та Ельвінг, і родичем
Другого Дому…
Він говорить ще щось, але очі жінки вже спалахують гнівом… О, вона не Феанорової
крові, однак народила Вогняному Духу таких же запальних синів. Вона згадала – саме за
оцього Ельронда вимовляла їй Ельвінг, коли назвала «матір’ю тварей». Ельронд, і…
здається у нього був брат. Третє убивство родичів, так це називається, під такою назвою
записано в літописи. Ельронд і… Ельрос… Двоє малолітніх заручників, огидна справа, огиднішою за неї було хіба що убивство підлітків - синів Діора, братів Ельвінг…
- Ви прийшли, - говорить жінка крижаним голосом, - подивитись на матір убивць?
Дивіться – моє ім’я Нерданель, і я не визнаю фальшивого каяття. Я люблю своїх
загиблих і пишаюсь ними. Назвіть мене матір’ю тварей і забирайтесь геть!
- Мила пані Нерданель, - говорить Ельронд розгублено і зовсім не гнівно, - я… я не мав
чести знати всіх ваших синів, але двоє з них замінили мені батьків. Я стільки часу
мріяв виповісти вам вдячність… Я… Я був для Майтімо… все одно, що син…
Названий син… і тим самим був мій брат для Макалауре…
Він схиляє коліно перед заціпенілою Нерданель, і шанобливо торкається вустами її руки.
Так цілують стяг перед тим, як іти до битви. Зарості давно не плеканого саду
розпливаються у жінки перед очима. Вона поволі осувається на землю, останнім
проблиском розуму почувши, як Ельронд кличе її на ім’я.