виказував ні нетерплячки, ні поспіху. Наступного дня весь гурт приятелів мав виїхати на
соколине полювання - Нерданель вирушила з ними, вбрана по чоловічому, зачесана як
Майтімо – волосок до волоска. В чорному оксамитному вбранні, з тієї ж тканини, що і її
сукня, вона була схожа на Ельфа-воїна, і войовники з Ендоре поглядали на неї з
захопленням. Більше того, коли на привалі, біля озера Альквайлін, молоді воїни почали
хвалитися своїм володінням мечем, Нерданель попрохала в усміхненого Глорфіндейла
його клинок, і легко перемогла і близнюків, і Леголаса. Четвертим проти неї став сам
Ельронд – і вона одразу ж відчула знайому руку. Лівицю, авжеж – Майтімо бився з обох
рук ще тут, у Валінорі, чим і заслужив славу найпершого мечника Тіріону. Бій закінчився
внічию.
- Хто навчав вас, вельможна? – поцікавився Олорін.
- Мій батько Магтан, - відповіла Нерданель з обличчя якої ще не зійшов вираз грізної
затятості, - і мій чоловік…
Мая більше питань не задавав. Однак товариство не могло повстримати свого захвату.
- О, неймовірна жінка! - захоплювались вголос близнюки, а Леголас висловив думку, що в їхньому братстві така войовнича пані була б якраз до мислі.
- Ви не злякалися б, напевне, навіть барлога, - говорив юнак зі своїм лагідним усміхом,
- я, чесно говорячи, трохи розгубився… О, цей міст Кгазад-Думу… Якби не
Мітрандір…
- А скажіть мені, друзі, - звернувся Ельронд до Леголаса з Фродо, котрий при згадці про
пережиту небезпеку, як на диво, трохи відмолодів, а Нерданель подумала, що всі
пережиті ним жахи є нічим, порівняно з тягарем Великого Кільця, бо вони
загрожували тілу, а не духу, - що вам запам’яталося найбільше зі спільного відрізку
шляху?
- Мені – міст Кгазад Думу, - миттєво відповів Леголас зі своїм лагідним простосердям
вихованого Лаіквендо, - там я відчув себе безпомічним. О, я чув, що Ельфи навіть
вступали у двобій з подібними істотами, однак, я не можу собі уявити…
- Я можу, - сказав Глорфіндейл без усміху, і всі обернулись до мовчазного Ваніа, -
тільки зазвичай подібний двобій закінчувався загибеллю обох – Ельфа і тварі… в
кращому випадку… Я зробив тоді все, що міг, як і мій побратим Ектеліон… Я не
сподівався вижити, я хотів лише спинити барлога, бо за моєю спиною були біженці з
Гондоліну.
- В тому числі, - додав Ельронд, - Туор та Ітарільде… І їхній син Еаренділь, котрий був
тоді зовсім дитям. Лише завдяки тобі я прийшов на цей світ, Глорфіндейле, милий…
- В гіршому випадку гинув тільки Ельф, - сумовито мовила Нерданель, - як Феанаро…
Говорили, що тварей довкола нього було більше, ніж одна…
- Здолати кількох валараукар, - вжив Глорфіндейл старої квенійської назви чудовиська,
- неможливо навіть для такого могутнього Ельда, яким був ваш вельможний чоловік, пані Нерданель. Я завжди дивувався, як йому взагалі вдалося протриматись в кільці
чудовиськ до приходу підмоги. Я чув, що гітлумці змогли розвоплотити кількох, але
за допомогою ріжних хитромудрих пристроїв. Однак, коли князь Гітлуму Фіндекано
опинився самотою проти двох тварей, то не вистояв і він, а він був на той час одним із
кращих воїнів Ендоре.
- Я, - дзвінко мовив Фродо, - найбільше злякався, коли з озера перед Брамою Морії
вибралося чудовисько, і трохи не затягло мене під воду.
- Я колись бачив цю браму, - озвався Ельронд, - чудова робота…
60
- Там, - мовив гобіт, - було зображено зорю, подібну до тієї, що блищить на медальйоні
пані Нерданель…
Жінка поправила ланцюжок. З того часу, як Ельронд віддав їй прикрасу, вона не
розлучалась з медальйоном Майтімо.
- Це Зоря Феанаро, - вимовила вона поволі, бо поганенько знала синдарин, - родовий
знак Першого Дому.
- Браму робив Келебрімбор, - озвався Ельронд, - він товаришував з Гномами, як свого
часу його батько Куруфін та вуй Карантір. Найбільше мені в цій брамі подобається
напис…
- «Скажи друг – і увійди» - мовив Фродо з дзвінким смішком, - навіть великий
Гендальф не здогадався.
- Я знав, - мовив Ельронд, усміхаючись, - але ж не відав, що ви вирушите через Морію.
Інакше – я розкрив би таємницю. Келебрімбор був мені nildo, другом. Mellon –
повторив він на синдарині. – у нас було багато спільного…
- О, Тьєлпе, - вимовила Нерданель, зітхнувши, - я пам’ятаю його ще зовсім дитям. Не
знаю, навіть, яким він став, коли виріс. Якщо від синів я маю якісь дрібнички, зроблені їхніми руками, і можу відчувати своїх дітей, то Тельперінкваро наче