віддаляється від мене. Якщо мені судилося страждати до кінця світу, то я, принаймні, хотіла б мати щось, зроблене його руками.
Вона рішуче повернулась до Мітрандіра.
- Власне, це друге, з чим я хотіла звернутися до вас. Я багато чула про персні роботи
мого онука, і знаю, що ви маєте один з них – перстень Кірдана Корабела. Чи не тяжко
вам буде зробити невеличкий дар для тієї, що втратила все…
Мая на мить завагався, однак учень Ніенни був істотою співчутливою і доброю –
наскільки Нерданель могла судити про натуру Напівбога. Еонве теж не можна було
назвати злим, а чи лихим, однак, завдяки йому Саурон дві наступні епохи чинив в Ендоре
зло, а двоє її синів вирішили, що загибель краща від безчестя. Маяр були настільки
інакші, що часом їхні вчинки просто не піддавалися осмисленню. Але Олорін дивився на
неї з цілком зрозумілою жалістю – почуттям, яке рудоволоса княгиня ненавиділа від
серця. Однак вона продовжувала дивитись Мая просто в очі, тримаючи аvanire, відчуваючи, як її власні очі наповнюються слізьми і думала про те, що терпить все це
задля рідних, тих, що в Мандосі… Раптом згадався Тьєлпе, таким, яким він грався у дворі
садиби Феанаро, і сльози таки бризнули з очей еllet.
-О, звісно, - ледь розгублено сказав Олорін, - це доволі небезпечний артефакт, але ж тут
нікому не потрібна зброя. Тільки поверненці і прибульці не можуть розлучитися з мечами
та луками.
- Без зброї, - лагідно мовив Ельронд, - мої сини відчувають певний неспокій, як і їхній
приятель Леголас. Однак це минеться, я сподіваюсь. А щодо персня… Я б віддав
вельможній Нерданель свого – він бо теж є роботи Келебрімбора, але не хочу опинитись
в незручному становищі, порушуючи звичаєвість. Я теж уклінно прошу свого старого
друга прислухатись до сліз згорьованої жінки… Взамін я ладен віддати вам, Мітрандіре, всю скарбницю Рівендейлу, привезену мною з Ендоре.
Олорін протестуюче звів руку:
- Князю Ельронде, - мовив з усміхом, - ви, здається, переплутали мене з якимось вашим
приятелем-Гномом. Я не продаю прикраси, однак з радістю піднесу дар княгині
Першого Дому.
Нерданель мимоволі відітхнула. Так просто… Перстень Тьєлпе в її руці, неначе дитяча
гаряча долонька… Нар’я – перстень Вогню…
Вони гостювали ще кілька днів, тоді неквапом почали збиратись, подякувавши
гостинному господарю. Леголас залишався – він збирався трохи пожити у Валмарі, а
потім вирушити в ліси Благословенної Землі, шукати тих, хто прибув сюди через Туманні
61
Чертоги. Юнак сподівався побачити батька князя Трандуїла, Орофера та кількох інших
свого часу загиблих Лаіквенді. Глорфіндейл покинув їх, провівши до самого виїзду з
Валмару. І Нерданель зосталася наодинці з родиною Ельронда, мовчазним Ерестором, та
своїми ваганнями.
Її милий гість був якимось аж занадто безоглядним. Він йшов до своєї мети, нічого не
боячись, нікого не жаліючи. Майтімо зневажав жалість, його названий син, здається, не
знав, що це таке. Будь-який Ельда не наважився б на подібну оборудку, хоча б тому, що
це вразить почуття nisse. Ці почуття були священними для Ельфів, священними
настільки, що померти від нещасливого кохання вважалося почесним. Ельронд же наче
забув, що вона – еllet. Чи-то він дійсно бачив в ній тінь свого аtarinya, і тому обходився з
нею як з бойовим другом – старшим, мудрішим, однак – чоловіком. Чи-то Ельронд дійсно
був швидше напівЕльфом, ніж Ельфом і поводився як Адан. Що вона знає про людей?
Вона ніколи не розпитувала Ітарільде про її родинне життя… А якщо… якщо…
Божевільна думка прийшла їй до голови. А що як тоді, у Рівендейлі, сидячи біля ложа
пораненого гобіта, Ельронд таки приміряв Велике Кільце… Він зумів його зняти, однак, щось увійшло в тіло Ельфа. Щось, що хоче відкрутити час назад… Щось, що жило у
Великому Кільці… Розполовинений, чи може розчетверений дух Чорного Мая… Хоча, Чорний не міг, не міг знати таких подробиць з життя її синів, про які оповідав Ельронд, але він міг користуватись його пам’яттю…
Ось брама її садиби… Весело щебече Келебріан, прощаючись… Чемно вклоняються
близнюки та неговіркий Ерестор. Ельронд подає їй руку і проводить крізь браму, котра
так і є відчиненою. Дивиться їй в лице, підносить руку до вуст. Руку, на якій світиться
рубін Нар’я.
- Мила пані Нерданель, не хвилюйтесь так… Я тільки Ельронд, син Еаренділя, який
ладен віддати за вас життя, а замість того зранив вам душу.