- Аmme5 Нерданель… Ви отямились, ненько?
Гаряча долоня у неї на чолі. З неї струменіє цілюща сила, котра дає полегшення тілу і
духу.
- Ви є… - затинається вона, - цілителем, вельмишановний Ельронде?
- О, трохи… Зовсім трохи.. Вам краще?
Краще, звісно ж краще… Вона лежить на канапі у великій залі – гість заніс її у дім на
руках… Яка ганьба, вона не зомлівала ще жодного разу. Навіть тоді, коли її вперше
назвали матір’ю вбивць. Навіть тоді, коли дізналася, що довелося пережити її первістку…
Навіть тоді, коли їй оповідали про смерть синів, ледве стримуючи зловтіху. Навіть тоді, коли зрозуміла, що до неї не повернеться навіть Тельперінкваро, єдиний онук, остання
надія…
- Краще… Ельронде, ви…
5
Аmme - мама
6
- О, шанобливе звертання до того, хто
є настільки молодшим… Звіть мене
Ельронд, просто Ельронд – і ніяк
інакше.
Нерданель поволі зводиться на ноги,
незважаючи на лагідні протести гостя.
Вибачається, виходить з зали, і йде до
шафарні, де вбирає сукню з зеленого
оксамиту, до сукні добирає смарагдове
намисто, волосся розпускає, і вдягає поверх
золотий же обруч-оберіг зі смарагдом
посередині.
Обруч
роботи
Феанаро,
намисто теж, десь мають бути ще й
сережки, атож, ось і вони. Вперше жінка
шкодує, що відпустила дів-еllet з родин,
спокревених з Першим Домом. Тоді б
садиба не мала вигляд пустки… Ельронд…
Він народився десь… Наприкінці Першої
Епохи, незадовго до Війни Гніву… Не
такий він уже і юний – нині зоря Епохи
Четвертої... Названий син її Майтімо… А де
ж подівся його брат, отой … Ельрос?
Загинув?
Коли вона нечутною ходою еllet випливає
до зали, Ельронд підводиться з кріселка, і
ще раз вклоняється, легко й невимушено. Нерданель запрошує його до віталеньки, де
приймає зазвичай своїх подруг. Тут затишно, і гобелени на стінах, і приладдя для
заварювання quenilas, воду для якого вона одразу ж ставить грітись.
- Присаджуйся, Ельронде, - говорить вона, - і вибач за деякий безлад. Я живу тут
сама…
- Я бачу, - говорить він гнівно, і Нерданель знову здригається – трохи схожости все
таки є…
- О, не тому, що мене прирекли на самотність, - говорить вона заспокійливо, - я сама
так захотіла.
- Але ж хтось таки говорив вам ті лихі слова.
- Квенді не є злими, - всміхнулась Нерданель, - всього лише кілька осіб… Мене давно
вже ніхто не кривдить… До того ж – я і не дам себе скривдити. Я змогла гідно
відповісти навіть пані Ельвінг, котра поводила себе…
«Це ж його мати… О, як я могла забути… Вірніше ні, не забути – просто не укладається в
голові, що цей Нолдо, котрий вдався в рід Фінве, є її сином…»
- Пробач, - говорить вона, - я не мала…
- Нема за що вибачатись, - мовить Ельронд, а погляд його стає крижаним, - я не
настільки люблю еllet, яка дала мені життя, щоб ображатись на справедливу про неї
думку. Зрештою – я її ненавиджу. Чому ви так дивитесь?
- Бо здивована, - тихо відповідає Нерданель, - зв’язок батьків та дітей є святинею, і я
ніколи і не від кого не чула таких слів.
- А якщо еllet сама розрубала цей зв’язок?
- Не вірю в можливість подібного…
Ельронд зітхає. Руки він стиснув перед собою на стільниці – вузькі сильні долоні воїна і
музики.
7
- Чи дозволите, - запитує зрештою, - оповісти вам… Свою історію. Вона є часткою
життя ваших двох синів. Я мріяв про цю зустріч дві епохи.
- Звісно, дозволяю, - говорить Нерданель заспокійливо, - і уважно вислухаю.
- Можливо, - мовить Ельф несміливо, - деякі з моїх спогадів спричинять вам біль…
- Я так давно ні з ким не говорила, - Нерданель ставить на стіл порцелянові чашечки, тонесенькі, мов пелюстки вишні, - про своїх синів… Про Феанаро. В Тіріоні це
вважається поганим тоном – згадувати тих, хто в Мандосі. Лише Фінарато оповідав
мені про те, як вони усі там жили… Як воювали. Однак, йому так тяжко згадувати…
- О, я мав честь познайомитися зі славетним Фінродом Фелагундом, - говорить Ельронд
з шанобою, - мене рекомендувала Галадріель… тобто Артаніс.
- Галадріель? – посміхається Нерданель, - так її звали там?
- Відкрию вам велику таємницю, - сказав Ельф серйозно, - вона терпіти не може свого
синдарського назвиська.
- О, ця Артаніс, - на бліді щоки Нерданель виступив рум’янець. Зараз вона є
вродливою, дуже вродливою. Гість розуміє, що тягнути далі не можна – час починати
оповідь.
- Як ви вже зрозуміли, вельможна пані Нерданель, я є нащадком брата вашого чоловіка, Нолофінве, якого в Середзем’ї звали Фінголфіном. Його син Тургон, ви його знали як
Туракано, має доньку Ідріль, відому вам як Ітарільде. Ця Ітарільде за життя свого у
потаємному граді Гондоліні одружилася з Аданом доброго вояцького роду на ім’я
Туор. Свого часу вони вирушили на кораблі відшукати шлях на Захід, і зникли у морі
без вісти. Лише опісля Війни Гніву ми дізналися, що вони досягли берегів
Благословенної Землі. Ім’я сина їхнього, Аданеделя Еаренділя, відомо всім, хто хоч
раз слухав мандрівних співців…
- Переможець дракона і рятівник Середзем’я, - всміхається Нерданель, і Ельронд
серйозно киває головою.
- Саме так, моя пані – переможець і рятівник… Отже, з батькового боку я є з роду
Фінвіонів, однак, і рід моєї матері є не менш славетним… По материній лінії я
походжу від князя Ельве Сінголло, що його ще звали Тінголом. Жоною його була
Майе Меліян, отже в моїх жилах є кров Майяр…
«Ось звідки здібности цілителя, - думає Нерданель, з цікавістю дослухаючись до співучого
голосу гостя, - зазвичай цілительками є діви та жони, чоловіки майже не успадковують цього
дару. Затягнути собі рани можуть усі, а от врятувати іншого… Кров Синдар і кров Маяр…
Однак, цей Ельронд зовсім не схожий на Синда…»
- Про доньку Тінгола Лутіень та її кохання до Адана Берена ви мали чути… хоча б від
вельможного Фінрода…
- Я слухала «Leo Leitian», - говорить Нерданель, - у виконанні найкращих співців
Тіріону.
- О, красиві слова… Я маю власну думку про цю історію… Однак, кохання… Що ж, нехай буде так… Однак завдяки їм, та ще Ельве Тінголу до Доріату потрапив один з
Сильмарилів…
- Вони ж не могли не знати… - виривається у Нерданель.
- Не могли, - відповідає гість, - заклятий камінь погубив спершу Тінгола, тоді Наугрім6, убивць Тінгола… Потім Сильмарил зберігався у Лутіень, а опісля смерти її та Берена
перейшов до Аданеделя Діора, мого діда… Як бачите – кров Аданів у мене і від
матері, і від батька.
Ельф прикриває очі, і мова його ллється, немов шелест річкових хвиль.