Тієї ж миті до покоїку увійшов Елладан (а чи Елрогір) - Нерданель ще не навчилась
розріжняти близнюків - і мовив стиха:
- Князь Еаренділь, наш родич…
Артаніс розвела руками з виглядом повної покірливості долі.
64
Еаренділь зайшов обережно, неначе сподівався якоїсь прикрої несподіванки. Він був
вбраний в сіру куртку, чомусь наглухо застебнуту, і такі ж штани. Зараз Аданедель дуже
мало був схожий на Ельфа – чоло його прорізали зморшки, а очі були червоними і
змученими. Він обдивився покоїк, заставлений шафками з книжковими сувоями, і
обережно присів на єдине вільне місце: широку канапу біля коминка.
- Вітаю вас, мій батьку і князю, - першим озвався Ельронд.
- О, я навіть про ввічливість забув, - мовив Еаренділь, - прошу пробачення у всіх, а
особливо у еllet…
Артаніс мило усміхнулась, одразу ж ставши тією Галадріель, сповненою величі, якою її
пам’ятали в Середзем’ї всю останню епоху.
- Отже так, - розпочав Еаренділь непевно, - те, що я почув від сина є неймовірним…
Тобто – задум його є неймовірним. Однак мене більше хвилює одне – а чи варто?
Дійсно – я винен перед ним… і перед Ельросом… Через мене…
- Мій батьку і князю, - озвався Ельронд, - ви нічим переді мною не завинили. Те, що
сталося – судьба.
- Дозвольте ствердити, - раптом мовив Фіндарато, - що варто. І задля тих, хто в Мандосі
– і задля Людей.
- Задля Людей? – спитав Еаренділь заскочено, - однак про них не було мови…
- Кожен думає про своє, - вимовив Ельронд. – вельможний Фінрод виповідав мені свою
думку…
- І виповім ще раз, - сказав Фіндарато твердо, - з оповідей поверненців я зрозумів, що
Війна Кільця закінчилася поразкою. Видима небезпека зникла, але Ельфи йдуть геть, і
Людство зостається, полишене саме на себе. Ні для кого не є таємницею, що Людей
першим віднайшов Моргот - від того і почалися біди і їхні, і наші. Ми пішли, бо нам
несила жити у світі, де згущуються підлість, жадоба і захланність. Гондор, про який
оповідав мені Ельронд, можливо ще довго буде світлим і величним князівством… А
потім на нього очікує доля Нуменору… Сподіваюся, що не з такими наслідками. Але
ж нас, Ельдар, було створено як наставників для Людства. Це ми мали пробудити їх
звуками арфи, це ми мусили навчати їх добру і чести, це ми мали навчити їх не
боятися смерти видимої, бо дух не вмирає – як дух Ельфа, так і дух Людини. Я думав
над цим ще там, в Ендоре, я вивчав Людей, вів бесіди з їхніми мудрецями. Але
найбільше часу для роздумів у мене було в Мандосі – я думав над цим, щоб хоч на
мить не згадувати, як ngauro терзав перед моїми очима друзів, милих моєму серцю. І я
дійшов до висновку – Люди є безсмертними, як ми, тільки тіла їхні, більш
матеріальні, вони зношуються, і Людина має скніти старістю, або померти – і
визволитись. От тільки відроджуватися вони мали інакше: дух померлого Адана мав
відродитись в його нащадках. І у відродженого мала зберігатися пам’ять про минуле
життя, нехай в уривках, нехай в снах – пам’ять, запорука безсмертя. Більше того –
якщо Адан міг піднятися духом на такий щабель, щоб злитись з ельфійською дівою і
тілом і духом, то не еllet мусила приймати смертну долю: щасливий Адан мав увійти в
коло безсмертних…
Нерданель побачила, як зблід Ельронд. Моторошно зблід.
- Вельможний Фінроде, - вимовив він, - невже подібне було б можливим?
- Було б можливим, - відповів Фінарато, - якби Людей пробудили ми, а не Моргот.
Артаніс, Анте, згадайте Аданів Белеріанду, яких ми виховували століттями. І
порівняйте їх з вастаками, котрі прийшли до Белеріанду перед Останньою Битвою, до
якої я не дожив. Я не бачив цих смертних, однак Ант мені про них багато чого
оповів… Якщо наші соратники-Адани й піддавались злу по власній волі, то я про таке
не чув…
65
- Було, - озвався Ант, - однак дозволю собі сказати, що жоден Адан доброго роду не був
зрадником і кривоприсяжцем. Звісно, опісля Дагор Браголлах, на шляхах Гітлуму
було неспокійно, але розбійничали в основному ізгої і ріжні покидьки.
- А Турін і його ватага? – спитала Артаніс, - о, вибач, Анте, ти не можеш цього знати.
- О, тільки не говоріть мені, що син воєводи Гуріна подався розбійничати, - мовив Ант
з непідробним жахом.
- Я чув про це, - озвався Ельронд стиха, - від одного нарготрондця, якому вдалося
вижити. Окрім того, я розмовляв з певним доріатцем, котрий знав Белега Куталіона, вихователя Туріна. Вдвох з Туріном їм вдалося перетворити банду на партизанський