загін…
- Це була таки розбійнича зграя, - хмикнула Артаніс, - але бідолашний Белег спромігся
привести до ладу і їх, і самого Туріна. При чому його трохи не вбили, а вже про те, що
сталося потім – не хочу і згадувати. Не мала чести знати воєводу Гуріна, однак його
синок з юности був напівбожевільним… Це ж треба – не впізнати свого визволителя і
вдарити його мечем… Гвіндор, котрий був при тому присутнім, оповідав згодом, що в
Адана ніби вселилося щось зле, а потім вийшло геть, і злощасне створіння почало
ридати над мертвим Белегом.
- Я про це і говорив, - мовив Фіндарато, - все це сталося вже опісля мого… моєї
загибелі, однак я розпитував поверненців – і зробив висновок. Моргот прокляв весь
рід Гуріна – але що таке прокляття? Це викид чародійської сили, який робить
спроможною дію… скажімо, чогось всередині певної особи. Якихось рис її натури, через які вона волею чи неволею чинить зле, або не може досягти мети. Отже – вона
була, ота Морготова печатка, однак за кільканадцять поколінь її дія послабилась
настільки, що Чорному Валі довелося проклясти наново рід найвідважнішого з
Аданів…
Еаренділь уважно слухав всі ці розумування любомудрів, і час від часу кивав головою, явно погоджуючись. Тоді мовив, зітхнувши:
- Ви, вельможний Фінроде, хочете втілити свою мрію про Арду Оновлену, мій син
бажає дати можливість загиблим войовникам-Нолдор знову напитись джерельної
води… Я збагнув з ваших слів, що в новій Арді мій батько Туор має стати рівним
Ельфійці Ідріль, а отже – безсмертним, а не навпаки… Однак, звідки вам відомо, що
саме таким був задум Всевишнього?
- Бо Всевишній, - відповів Фіндарато впевнено, - зовсім не бажав, щоб ми страждали.
Інакше – його ім’я було б Моргот, а не Еру Ілуватар.
- Але як могли, - сказав Еаренділь непевно, - Вишні Валар не зрозуміти задум
Всевишнього?
- Я не є аж настільки мудрим, - мовив Фіндарато з усміхом, - щоб зрозуміти логіку
діянь Богів. З таким же успіхом ви могли спитати у мене, чому Всевишній одразу не
вкинув Морінготто до якоїсь позасвітньої безодні. Можливо сталася якась помилка –
але не у Божественному плані, а вже тут, в Арді… Можливо найпершими помилились
в чомусь Валар – не нам судити Вишніх. Однак, якщо є можливість виправити щось –
то треба спробувати. Гірше вже не стане – куди ще гірше.
Еаренділь замислився. Думав він довго, однак його не квапили. Артаніс підійшла до
шафки, де зберігалося приладдя для заварювання quenilas. Зашипіла спиртівочка.
Нерданель, трохи приголомшена почутим, уникала дивитись на розгубленого переможця
дракона. Отже, ось які тут ставки… Занадто високі – ця гра має вирішити не тільки долю
Нолдор, але й долю Людства. Однак, рудоволосій княгині щось муляло – якесь
невизначене заперечення крутилося у пам’яті.
Колишній капітан «Вініглоту» тим часом поволі розстебнув куртку. Покоїк осяяв гострий
зблиск. З рук Артаніс випала філіжаночка і з дзвоном розлетілася на дрібні скельця.
66
Нерданель вп’ялася пальцями в ручки кріселка. Її огорнуло одразу стільки спогадів, що
книгозбірня зникла з очей, а натомість з’явилася велика майстерня, в якій любив
проводити свій час Феанаро, її коханий Вогняний Дух, вбраний в улюблений чоловіками
Першого Дому чорний оксамит – і срібний вінець, в якому сяяли Сильмарили. Срібний
вінець на коханому чолі… Вишні Валар, коли ж це було… Давно, а спогади не зблякли.
Пам’ять безсмертних – жорстока пам’ять.
Сильмарил Еаренділя так і зостався вправленим у пектораль. Навіть тоді, коли сяяв на
щоглі «Вініглоту». Напевне, мореплавець не наважився розділити два артефакти, що нині
ніби сплелися воєдино.
- Коли я замовляв Гномам Наугламир, - озвався Фіндарато, - я думав, що, незважаючи
на прокляття, щастя і красу можна завоювати. Я хотів бути красивим, - тут він якось
безпомічно усміхнувся, - а помер в крові і бруді підземної темниці, смердючої від
нечистот… Коли ми з Береном… зосталися вдвох, мені чомусь згадався Наугламир…
І один весняний день, коли до мене, в Мінас-Тіріт, прибув погостювати Фіндекано, і
квітли вишні, і довкола нас вився рій з білих пелюсток… На мені тоді була блакитна
сорочка, розшита золотом… І Наугламир, звісно без Сильмарила… Можливо… це я
прокляв свою прикрасу, яка принесла опісля стільки бід.
Артаніс гнівно звела брови.
- Брате, - мовила вона різко, - якщо ти будеш винуватити себе в подіях, що сталися