опісля твоєї погибелі, то твоїй душі не буде спокою до кінця світу.
- Яка краса, - озвався Ант пошепки, - так це той самий камінь, задля якого Обітниця…
- Той самий, - вимовила Нерданель, - той самий, дитя моє.
- Яким буде ваше рішення, мій батьку і князю? – рівно спитав Ельронд
Еаренділь поволі зняв з себе прикрасу.
- Поверни мені Ельроса, - вишептав, - або поверни мене в небуття… Я маю пам’ять
Безсмертного, авжеж, мені ніколи не забути з якими обличчями ви стояли перед Мая
Еонве. Мій другий син зітер собі пам’ять по власній волі, мене ж ніхто не питав про
вибір, і почуття провини перед вами зостанеться у мене до кінця світу, якщо тобі не
вдасться змінити цей світ.
Ельронд взяв прикрасу обережно, обома руками, і вклонився батькові, притиснувши її до
грудей. Обережно вклав Наугламир до розшитої торбинки, а торбинку поклав на коліна
Нерданель.
- У вас, нене, - мовив ніжно, - Каменю буде найкраще. Ви – господиня Сильмарила.
- Ви повинні зробити це швидко, - попередив Еаренділь, - Ельвінг нині гостює у рідних, в Новому Доріаті, але вона повернеться. І захоче поглянути на Камінь. Вона може
годинами не випускати його з рук.
- Це почалося ще у Гаванях Сіріону, - сказав Ельронд лагідно, - я гнівався на жінку, що
дала мені життя, гніваюсь і нині, однак мій гнів потиху вичахає, бо я бачив, як
нівечить живих істот Велике Кільце. Сильмарил, на відміну від Кільця, не є злом, однак у них є багато спільного. Власне – тому я і попрохав його у вас. Тепер же я
уклінно прошу вельможне зібрання розпрощатися і очікувати звісток. Ми займемося
роботою завтра ж, і для цього потрібна буде ваша присутність, вельмишановна
Артаніс.
- Куди я маю прийти? – спитала Нервен.
- До пані Нерданель, - відповів Ельронд, - якщо інші мають бажання спостерігати…
- Ми прийдемо! – не втримався Ант, - обов’язково…
Еаренділь похитав головою.
- Я чекатиму наслідків на Білій Вежі…
- Ваша воля, мій батьку і князю, - вимовив Ельронд.
- Сину, - сказав Еаренділь трохи не гнівно, - невже ти бережеш слово «аtarinya» лише
для сина Феанора?
67
Ельронд прикусив губу. Помовчав. Тоді мовив болісно:
- Пробачте… Я не можу… Пробачте… Аdar24…
- Зроби що задумав! - майже викрикнув Аданедель, - інакше я страждатиму вічно!
З цими словами він вибіг з покоїку. Нерданель хотіла було сказати щось, вишпетити
Ельронда, але не змогла. Її пальці погладжували торбинку, в якій співав щось незрозуміле
Камінь Арди.
Артефакт творили у майстерні Феанаро – власне, творила Нерданель. Ельронд лише
зрідка підказував щось, або брав до рук тендітний інструмент ковача по золоту. Він явно
хотів, щоб часоворот всмоктав в себе частину душі рудоволосої княгині, як-то зазвичай
бувало з виробами Ельфів, коли річ вбирала в себе щось від творця. Нерданель відчувала, працюючи, непохитну твердість незнайомого їй племені Гномів, жар душі її meldo Феанаро, затятість Келебрімбора… Настав час, і в Наугламир було вправлено три персні, вправлено не розмикаючи артефактів. Сильмарил нині був кутом ромба, верхнім кутом, силою Арди, з якої витікали Повітря, Вогонь, Вода. Ельронд ткав пісенні заклинання, обдумані ним протягом двох епох, і садиба Феанаро часом починала аж двигтіти від сили, втисненої в річ, яку вже не можна було іменувати пектораллю. Нерданель вже серйозно
почала побоюватись, що її дім притягне до себе увагу, і їм спробують завадити у роботі.
Поруч з нею, окрім Ельронда, завжди хтось був – Фіндарато або Артаніс, а Ант та сини
Ельронда несли варту, у вільний час також спостерігаючи за творінням речі, котра мала
перевищити за силою Велике Кільце.
Настала година, коли змовники відчули, що часоворот зазвучав… Ця річ нині мала свою
музику, свою пісню, вона була готова до вжитку. І цього дня Нерданель нарешті
збагнула, що її тривожить.
Еаренділь на випробування не прийшов, хоча княгиня знала, що Ельронд за цей час
зустрічався з ним, і щиро бажала примирення між батьком та сином. Зате прийшла
княгиня Анайре у супроводі чемного Анта. Жона Нолофінве бажала бути присутньою
при досліді, навіть, якщо той дослід мав закінчитися зле.
- У мене в Мандосі, - мовила княгиня Другого Дому з гіркуватим усміхом, - більше
родичів, ніж у Тіріоні. Я нічого не втрачаю.
Фіндарато та Артаніс останнім часом майже не покидали садиби Феанаро. Цього дня
вони прийшли разом з Келебріан, котра розуміла лише одне – якщо справа вдасться, то їй