не буде більше снитись полон і гидкі орочі лапи. Вона, Келебріан, буде або кохати свого
meldo, або зникне назавжди, так, як згасають зірки. Сини ж Ельронда як завжди були при
зброї і при відвазі. І в усьому довіряли батькові – як він сказав, так і буде. Шкодували
вони лише за одним – що в іншому житті можливо не зустрінуть друга Леголаса, з яким
навіть не попрощались, бо блакитноокий Лаіквендо мандрував нині лісами Аману
Благословенного.
Нерданель дивилась на них на всіх, і її проймав жах. Зрештою, вона звернулась до зборів:
- Милі мої родичі, в нашому плані може бути одна, але суттєва помилка.
Ельронд глянув на неї майже налякано, мабуть уявивши, що доведеться починати
небезпечну роботу наново.
- Ви, діти мої, - мовила Нерданель, - сподіваєтесь повернутись в той день і хвилину, коли мій чоловік відмовив Варді Елентарі в порятунку Лауреліни та Тельперіону.
Однак, ви забули про те, що всі ми змінились, однак – не змінився Феанаро. Не знаю, яким він вийшов би з Мандосу, але таким, яким він був тоді – Феанаро ніколи б не
пожертвував творінням свого життя. Ми доможемось тільки того, що час знову піде
по колу, і для милих нашому серцю знову повторяться муки і страждання… Нехай ні
ми, ні вони не пам’ятатимуть, що пройшли крізь це вдруге, однак це таки станеться. А
24
Аdar - батько (синд)
68
потім ми зустрінемося знову, ось тут – і все почнеться спочатку? Хтозна, може це вже
не перший часоворот, і не перша спроба… Ти не сказав головного, Ельронде, як ми
потрапимо в минуле? Ми усі, тут сущі? Чи лише ті, хто тоді вже народився? Хто
умовлятиме Феанаро? Як можна умовити того, хто пожертвував задля гордині…
неважливо. Ми приречені на поразку, діти мої.
Ельронд, однак, зостався спокійним.
- Аmme, - вимовив він, - я прошу у вас пробачення. Я знову вражу ваші почуття, чого
зовсім не повинен робити чемний Ельда. Однак – часоворот перенесе в минуле лише
одну особу. Перенесе з її теперішньою пам’яттю, я забезпечив це замовляннями.
Перенесе не тіло – дух, в тіло цієї ж особи, в тому часі сущій. Отже, для цієї
мандрівки підходить лише той, хто був присутнім тоді на Святі Врожаю, під час якого
згасли дерева. Серед нас таких осіб четверо – ви, вельможна Нерданель, вельможна
пані Анайре та брат і сестра Арафінвіони.
З цих чотирьох осіб, вельможна Нерданель, саме ви найбільше підходите для великої
місії.
Нерданель очікувала чогось подібного. Однак, її очі запалали гнівом.
- Нерозумне дитя, - сказала вона, - як ти можеш… Це… Це… Ти не знаєш…
- Я все знаю, аmme, - лагідно мовив Ельронд, - я знаю, що ви не поїхали до Форменосу
за своєю родиною, бо ваш чоловік скривдив вас, знаю, що не вирушили разом з усіма, бо він скривдив вас знову. Однак – у нас немає вибору. Пані Анайре, жону суперника, князь Феанаро не послухає, рівно, як і дітей свого молодшого брата. Він кохав вас, ви
мали на нього вплив… Ви зможете зробити це – ви, теперішня, знаючи, яка страшна
ставка в нашій грі проклятих.
Нерданель схопилася з місця. О, пам’ять Безсмертної є страшною річчю, вона одразу
ж видерла з глибин викривлене лице чоловіка, його насмішкуватий голос.
«Скульптор… Ти… у тебе немає навіть одробини таланту… Ти здатна лише творити
оці ось цяцьки мені на ганьбу» І летять на підлогу гарнесенькі вироби зі скла, якими
Нерданель заспокоювала свій збурений дух. «Ти завжди захищала Нолофінве, і оте
його змієня Фіндекано, котре псує мого первістка! Ти є рудим страхіттям, хто б з
поштивих Ельдар звернув на тебе увагу, якби ти не була донькою Магтана, великого
коваля, учня самого Ауле!» І восьмеро вершників помчало геть від розчиненої брами
її садиби. Отак закінчилася її спроба вплинути на чоловіка, коли Валар прирекли його
на заслання – прирекли справедливо, тоді ще справедливості не було задосить.
Та один вершник раптом повертається назад… До неї схиляється лице, так схоже на її
власне… Очі, мов прозорі зелені виноградини… З-під каптура плаща – непокірне
руде пасмо. «Аmme, мила аmme … Пробачте йому, він не відає що говорить…
Пробачте йому, аmme, він мій atarinya… Пробачте…»
І вона охоплює за шию свого первістка, своє найулюбленіше дитя, і цілує його, цілує, а він все шепоче їй слова потіхи, а потім обережно звільняється від обіймів, випростується і пускає коня чвалом…
- Я не зможу цього зробити, - різко говорить Нерданель, знову сідаючи на кріселко, відштовхуючи співчутливу руку Анайре, - Вибач мені, Ельронде, твій план звівся