нанівець. Все було марно. Я не зможу.
Ельронд опустив голову. Тоді мовив стиха:
- Це є останнім доводом, нене… Подивіться…
Він поклав їй на коліна, при тяжкому мовчанні присутніх,щось у полотняному мішечку.
Щось округле і доволі тяжке. Нерданель поволі розв’язала мішечка, і видобула звідти
скляну кулю на металевій підставочці , всередині якої спочивала троянда. Багряна, аж
чорна. Майже жива.
- Це я робила для Майтімо, - ледве вимовила Нерданель, - але то була просто куля…
Без підставочки.
69
- Переверніть це, аmme, - мовив Ельронд.
На денці підставочки було вигравійовано золотом напис на квенья. Літери хилилися
ліворуч…
«У пеклі битв,
в жахливому полоні
Не забував я, нене, що мені
Ви серце простягнули на долоні…
Нині в Гімрінгу осінь …
Вітер грається листям
Мовби вашим волоссям
Вітер з півночі…
О, той жорстокий вітер…
Як я сумую, мамо,
за вами,
Єдиною в світі»
Артаніс різко підвелася з крісла, ладна підхопити зблідлу Нерданель, але та зробила рукою
заперечливий жест.
- Я знайшов це в його наплічнику, - знову озвався Ельронд, - у князя Першого Дому, котрий з власної волі зрікся верховної влади над Нолдор, від земель і багатств опісля
всіх поразок зосталося тільки це. І зброя батькової роботи. Він любив вас обох.
Благаю – допоможіть…
- Ельронде, - вимовила Анайре, - ти її уб’єш…
- Я щойно почула голос сина, - сказала Нерданель, - це стара магія, коли тенгви
промовляють до того, кому призначене послання. Я почула його голос… Він
змінився, цей голос, колись співучий, мов срібна флейта… Він став надтріснутим, зболеним, мов дорогоцінна ваза, розбита безжалісною рукою… Мій Майтімо не
забував мене… Мій Руссандол… Це я прозвала його так, мого Найстаршого. А якщо у
мене не вийде? Ельронде, якщо не вийде? Моє дитя знову кричатиме від болю там, на
скелі… Ну, чому мовчиш?
- Я певен, що вийде, - сказав син Еаренділя настільки переконано, що навіть сумовитий
Фіндарато усміхнувся такій запальності, - нене, ви зможете все. В тому числі і
переконати Феанаро. Тоді ви просто не спробували, бо були у великому гніві, і не
передбачали наслідків… Але нині…
- Однак – я і досі у гніві, - ледь всміхнулась Нерданель, - ти сам не знаєш, любий
родичу, що ти в мені розбурхав. Але гаразд… Вибору нема – я йду вперед.
- Це слова Нолде, - мовив Ельронд, - істинної Нолде, як любив говорити мій аtarinya.
Починаємо?
Нерданель кивнула. Артаніс та Анайре тут таки підвелися з кріселок і обережно взяли
артефакт, тримаючи його на витягнених руках. Потім вони обрядили Нерданель, застебнули на ній річ, що колись була пектораллю, весь час виспівуючи замовляння.
Потім Анайре замовкла, а голос Артаніс переплівся з голосами Фіндарато та
Ельронда. Сріблястий голос сина Арафінве вився срібною доріжкою, пронизуючи
глибини духу, позосталі два голоси обпліталися довкола нього. Нерданель почула як
скрикнув Ант, скрикнув від жаху і захвату – і срібне сяйво огорнуло її…
Це гора Танікветіль… Це вона… Ось і палац Великого Манве, володаря вітрів…
Майдан, заповнений веселими Ельдар… Світло сяє, переливається срібними хвилями, відсвічує золотом… Це світло двох дерев – Лауреліни та Тельперіону. Давно згасле
світло.
Вона, Нерданель, йде крізь натовп поруч зі святково вбраним батьком Магтаном, та
іншими родичами. Так, як йшла тоді… Чи це тоді є тепер… Не зрозуміти.
- Дивіться, Ельдар – Феанаро… Князь Феанаро…
70
Нерданель обертається… То він таки прийшов… Прийшов самотою, не взявши ні синів, ні родичів, ні супроводу. Вбраний в чорний оксамит – як завжди вбирався віднедавна, волосся вільно спадає на випростану спину. Ні прикрас, ні зачіски… Засланець…
- О, як зле, - мовить батько Магтан, - цей Ельда знову зіпсує настрій і собі і оточуючим.
Ходімо, доню, він не вартий твого погляду.
- Князю Феанаро, - від високих тронів господарів свята чути ніжний голос Варди
Елентарі, - чому ти сам? Де твій батько, Великий Князь Фінве?
- Мій батько, - вимовляє Феанаро з деякою зловтіхою, - сказав, що доки над його
старшим сином тяжіє присуд вигнанця, і йому невільно вступати до Тіріону, доти він
вважатиме себе позбавленим влади і не з’явиться перед своїм народом.
- Що ж, таким є його вибір, - почувся тихий, але владний голос Манве Сулімо, - однак, де ж всі інші Нолдор Першого Дому?
- Ви наказали, Вишній Манве, явитися тільки мені, - холоднокровно відповідає