Яванни, який віддався в розумі усіх присутніх:
- О, світло дерев… Життєдайне світло Валінору загинуло!
Стогін прокотився між Ельдар, і понуро мовчали Стихії на камінних тронах.
- Навіть наймогутніші з нас, - мовила далі Яванна, - деякі творіння здатні втілити лише
один-єдиний раз. Я породила світло Дерев, та не повторити мені цього вдруге, принаймні –
в цьому Всесвіті. Та частка світла цього зосталася в Каменях, створених Феанаро. Якби я
мала бодай дещицю того світла, то змогла б відродити дерева, бо коріння їхнє ще живе…
Тоді Мелькор не пишався б скоєним вбивством…
Феанаро затремтів, наче в пропасниці. Нерданель обняла його, він хотів вивільнитися з
обіймів, але вона вимовила:
- Meldo… Не покидай мене…
Тепер заговорив Манве, і голос його був схожим на подих бурі, що затихає в гілках
дерев:
- Чи почув ти, Куруфінве Феанаро Фінвіон, слова Яванни? Чи виконаєш її прохання?
Вигнанець в чорному схилив голову. Лице його затулила тяжка завіса волосся. Мовчанка
стала до того нестерпною, що Тулкас гукнув грізно:
- Відповідай, Нолдо, так, або ні! Чи ти наважишся відмовити Яванні, котра створила
світло для твоїх Каменів?
72
- Не поспішай, - прогуркотів низький голос Ауле, - послухай-но мене, Воїне, бо і я є
Творцем… Ми просимо більшого, ніж ти можеш собі уявити. Тож дай Феанаро
поміркувати в спокої.
- Meldo - чує Нерданель свій голос.
-
О, ти теж на їхньому боці, ти теж…
- Meldo… якби це загинули наші сини… Ти
віддав би Сильмарили за Сімох?
- Сини… До чого тут сини? За синів… Віддав
би…
- Два Дерева – діти Яванни. Вона благає для
них порятунку.
- Я не зможу повторити цієї роботи,
vanimelde…
Я
зійду
до
Мандосу,
втомившись життям, як це зробила моя
мати…
- Ти зостанешся тут, коханий… Я завжди
буду поруч…
- Ти не поїхала зі мною до Форменосу… Ти
не пробачила…
- Дев’ять мечів в моєму серці… Я більше
ніколи не покину вас…
- Не покинеш – мене?
- Не покину тебе… Не покину синів… Не
покину Тьєлпе… Не відпущу тебе до
Мандосу. Покину творити… Знищу свої
скульптури і ті дрібнички, які тобі так не до
вподоби. Але порятуй дітей Яванни, бо рятуючи Дерева, ти рятуєш власних дітей…
- Я рятую… дітей…
- Погоджуйся, Феанаро…
- О, якби ти знала, що я відчуваю нині, мій Ясний Вогонь… Але я послухаю тебе, бо
мені погано без тебе… Нам погано без тебе… Без твоїх скульптур і твоїх милих
дрібничок… Нам, дев’ятьом… Якби ти не стояла отут біля мене, і не тримала мене за
руку, я не наважився б ніколи.
Шелест вітру в принишклій траві:
- То ти вирішив, Куруфінве Феанаро Фінвіон?
- Я вирішив… Задля порятунку… дітей… віддам…
- Ти висловив свою волю, - прошепотіло зоряне сяйво, - і ми її зрозуміли.
- Я їду до Форменосу зараз же, - вже більш притомним голосом мовить Феанаро, - і
привезу камені на Короллайре. Те що сталося – судьба.
- Umbar – голос Судді Намо, холодний і байдужий, - Судьба…
Та чути здалеку цокіт копит, і троє вершників зіскакують з коней перед очима Валар, Маяр та Ельдар, і один з них кричить знайомим юнацьким голосом страшні слова про
погибель князя Фінве і зникнення Сильмарилів. І хтось уже підводить для Феанаро коня, а Нерданель роззирається безтямно, але її meldo підхоплює її і садовить перед собою.
Не землею, повітрям мчать чародійські коні Ороме, і лице її коханого є мокрим від сліз.
- Аtarinya, - шепоче він, - Мій аtarinya …
- О, як жаль, милий… Як же жаль…
- Я помщуся… Помщуся… Не покидай мене, vanimelde …
- Я тут, я з тобою… І радість, і смуток, і щастя, і горе – одне на двох…
Мчать коні… Згущується туман…
73
Новий Тіріон – тихе містечко… Новий Тіріон, місто біля гирла ріки Сіріон, що у Белеріанді.
Новий Тіріон, що його ще називають Гаванями Сіріону.
Літня садиба Феанаро, Великого Князя Нолдор, поки що сповнена тиші, але має запалати
вогнями, задзвеніти піснями – Нерданель очікує на приїзд синів.
Двоє вже прибули – Майтімо та Макалауре. З жонами та дітьми. Нині вони гуляють берегом
моря, і рудоволоса княгиня чує дитячий сміх.
- Мій Ясний Вогонь…
Це Феанаро, її Феанаро… Погідний і усміхнений.
- Семеро прибудуть усі, - говорить він, - і ще приїде цей волоцюга Тельперінкваро, котрий пропадає в копальнях Наугрім…
- О, з Гномами потрібно підтримувати союз, - мовить Нерданель з усміхом, - ти ж сам