замку. Вона звеліла називати себе княгинею, хоча не мала на це ніякого права – Доріату, де
вона могла б княжити, вже не існувало, а Гавані Сіріону належали Кірдану. Однак, вона
змусила всіх звати себе – княгиня Ельвінг. Вона була прекрасною, коли сиділа на тому троні
в сукні зі сріблястої парчі, прикрашена Наугламиром – величною пектораллю, в середині
якої палав Сильмарил. Здається, її не тривожило те, що Фінрод, перший власник
Наугламиру, загинув лихою смертю, що на самоцвіти пекторалі бризнула кров її прадіда, вбитого гномами, що за камінь в середині пекторалі полягли її батько та мати. Пектораль
додавала їй величі, якої вона прагнула несамовито.
В Гаванях Сіріону тоді мешкали Фалатрим, піддані Кірдана, Нолдор та інші втікачі з
Гондоліну та Нарготронду, і Синдар з Доріату. За нашого з братом раннього дитинства їх
було приблизно порівну. Опісля ж того, як наш батько подався в свою останню мандрівку, в
Гаванях Сіріону не залишилося жодного Нолдо… окрім хіба що нас з Ельросом.
Мати ненавиділа Нолдор… Я можу її зрозуміти – загибель кревних, страждання під час
втечі… Однак ми, Ельфи, не можемо довго утримувати лють у серці. Ми не забуваємо, часто
не прощаємо, однак злість і образа поволі згасають в наших душах, неначе перетлівають на
попіл. Інакше неможливо: безсмертна зненависть і лють – це ж жах!
Але матір була донькою Аданеделя… Вам, напевне невідомо, що людина може ненавидіти
до кінця днів своїх…
Ми росли під оповіді про взяття Менегроту і падіння Доріату… Нас лякали Феанорінгами, як
інших ельфенят лякали орками, а чи вовкулаками. «Не будете слухатись – прийдуть
Феанорінги, заберуть вас і зоставлять самих у лісі як Елуреда та Елугіла»
Елуред та Елугіл – то брати нашої матері, теж близнята…»
9
- Я знаю цю історію, - вирвалося у Нерданель, - її оповідали мені частіше, ніж годилося
б…
- Я прошу пробачення, - вимовив гість, - однак був змушений нагадати…
Він взяв філіжанку, знову наповнену Нерданель. Рука воїна і музики ледь тремтіла.
«Ми навіть не знали імен тих, хто давав Обітницю повернути Камінь Феанора. Камінь
Феанаро… Для нас вони були – Феанорінги, нічний жах, поганий сон… Інші Нолдор ніколи
нам не оповідали про них, вони взагалі мало спілкувались з «княжичами», бо помічено було, що того Нолдо, котрий забагато розмовляв з синами Еаренділя, синдарська варта княгині
Ельвінг відводила на причал, звідки відпливали вітрильники до острова Балар. А згодом і
спілкуватись стало нікому, бо всі Нолдор перебралися з Гаваней на той же Балар, під руку
сина Фінгона, князя Ерейніона.
Якщо ми чули про Фінгона Відважного і шанували Тургона Гондолінського, ну, а вже про
Фінрода Фелагунда навіть наша матір змушена була говорити з повагою, то Феанорінги були
для нас таємницею за сімома печатками.
Якось, коли матір сиділа в оточенні дів та жон з Доріату та гаптувала золотом, до покою
увійшов cano7 синдарських лучників Меретір, поштиво схилив коліно і щось доповів. Ми з
братом не почули його слів, Ельросу вдалося розібрати лише – «посланники».
Посланники могли бути лише від князя Кірдана. Або від Орофера, князя Лаіквенді… Однак, мати чомусь побіліла, тоді встала і віддалилася у спочивальню у супроводі розхвильованих
панянок.
Цікавість увійшла в наші душі, і ми з братом крадькома вибралися на галерею, де, як сказав
Меретір, очікували посланники.
А подивитись було на що – посланники були
близнюками.
Як
ми…
Двоє
високих
рудоволосих воїнів, вбраних в чорний оксамит.
Вони були вже не юними, але ми ніяк не могли
визначити їхнього віку. Вік Ельфа – в його очах,
а сіро-зелені очі близнюків були сповнені
веселої насмішки. Вони стиха перемовлялися
співуче і протягло. Я пізнав звуки квенья – цієї
забороненої мови нас з Ельросом потиху навчав
один з гітлумських Нолдор, лучник князя
Фінгона, котрий єдиний зостався в живих з його
прибічної
дружини.
Доки
йому
не
запропонували відбути на Балар…
- О, поглянь-но, брате, - раптом мовив
один з них, помітивши, як ми визираємо з
дверцят, що вели у внутрішні покої, -
близнята…
- Близнята-Нолдор, - сказав другий ледь здивовано, - невже тут ще зосталися
гондолінці?
- Йдіть сюди, - покликав перший, - хто ви є?
- Я Ельронд, - мовив я, вибираючись зі свого прихистку. Страху я не відчував, до того