ж на галереї була охорона, - а він – Ельрос.
- Ні, - хихикнув брат, - це я Ельронд, а він – Ельрос.
Рудоволосі близнюки засміялись молодо і дзвінко. Подібні жарти їм були не в дивину.
- Я Амрод, - сказав один з них, - Саме Амрод, а не Амрас. Не навпаки.
- Ні, це я – Амрод, - всміхнувся другий, - а він – Амрас.
7
cano - воєвода
10
- А вас не можна переплутати, - мовив я з великою долею зловтіхи.
- Ов, а то чому? – звів брову перший.
- Бо у вас волосся ріжного відтінку, - мовив я поважно, - і тому одразу видно, де Амрод, а де Амрас.
Руда коса першого близнюка і справді мала ледь помітний червонястий відтінок міді, а
другий пишався яскраво-рудим волоссям, мов ясний вогонь.
- Піймали нас, Амрасе, - сказав перший з робленим жалем.
- Це тому, - посміхнувся Амрас, - що ти завжди хотів бути схожим на Найстаршого
більше, ніж я. От Валар почули твої молитви, і твоє волосся потемніло.
Розмова ставала цікавою, і ми підійшли поближче.
- Якого ж ви роду, маленькі Нолдор? - поцікавився Амрод.
- Ми - Нолфінги, - відповів я з деякою гордістю, - сини Еаренділя, онука Тургона.
- О-ай, - сказав Амрод, - нащадки Туракано… Вам тут хоч дозволяють згадувати про
це?
- Мама гніваються, - встрянув Ельрос, - тато б дозволяв, напевне.
- Князя Еаренділя нема у граді? – звів брови Амрас.
- Тато відплив на кораблі шукати шлях на Захід, - відповів я, - і ще не повернувся.
Близнюки перезирнулися, і Амрод мовив на квенья:
- Umea…8
Він поліз до дорожньої шкіряної торбинки, що висіла у нього на поясі, і видобув звідтіля
подобу дельфінчика, майстерно вирізаного з зеленого сяючого каменю.
- Це тобі, - мовив, вкладаючи мені камінця в долоню, - Нолфінгу…
Ельрос наприндив губенята. Амрас засміявся.
- О, ми знаємо… Знаємо… Не можна щось дарувати близнюкам одне на двох.
Зі своєї торбинки він дістав черепашку, вироблену з такого ж камінця. Черепашка м’яко
світилася.
- Тримай, - поклав він її в долоню Ельросу, - на щастя…
- А вам… - несміливо спитав мій брат, - хіба не потрібно щастя?
- О, ми і так щасливчики, - посміхнувся Амрод.
- Бо руді, - додав його брат.
В цю хвилину на галереї з’явилася княгиня-мати. З численним почтом, в супроводі озброєної
охорони… На її білій сукні переливалися самоцвіти Наугламиру… І той камінь…
Сильмарил. Він не просто сяяв… Він співав… Якщо все живе народилося з музики, то цей
камінь виспівало Божество.
- Геть від моїх дітей! – сказала княгиня. Вона хотіла вимовити це велично, однак її
голос зірвався на майже людський вереск. Однак рудоволосі близнюки не
посміхнулись. Вони дивились на камінь, тільки на камінь. Їхні ніжні обличчя раптово
постаршали на сотні літ.
Мати вирвала з руки Ельроса черепашку і жбурнула її на підлогу. Ельрос заплакав… Він
завжди плакав тихо, мов дощик.
- Ось хто завітав до нас, - вимовила княгиня, - княжичі-волоцюги… Де ви поділи свої
землі?
- Ясна пані, - якнайчемніше відповів Амрод, - в останні літа ми не можемо пишатися
перемогами, однак, дозвольте нагадати, що і ви перебуваєте тут з милості князя
Кірдана, який віддав вам владу над цим містечком і побережжям довкола. Отже ми з
вами рівні: ми є безземельними князями, а ви – княгинею без князівства.
У матері відняло мову. Амрас підморгнув брату і мовив на квенья:
- Найстарший пишався б тобою – відповідь була пречудовою.
8
Umea – погано, зле
11
- Найстарший мене уб’є, - тією ж мовою відповів його брат, - я погубив перемовини.
Свідками перемовин ми не були, бо до Зали Зібрань нас не пустили. Черепашку я
віднайшов і віддав заплаканому брату…»
Ельронд розв’язав капшучка на поясі і вийняв звідти два оброблених камінчика. Іграшки, які
Нолдор майстрували поміж битвами, аби було чим зайняти руки.
Нерданель взяла камінчики і притулила їх до обличчя. Через дві епохи, через простір і час
вона відчула знайоме тепло долонь своїх найменшеньких, почула їхній дзвінкий сміх…
«Якщо я заплачу нині перед цим… Нолфінгом, то опісля помру від сорому. Він гарна особа, цей Ельронд, принаймні так здається, але моїх сліз мені б не пробачили ні Феанаро, ні сини.»
«Я, - продовжив Ельронд, дивлячись кудись убік, - знову пробрався на галерею саме тоді, коли посланники очікували на відповідь зібрання. Якби в Гаванях зосталися Нолдор з
Гондоліну, можливо щось вирішилося б інакше, однак доріатці в усьому підтримували свою
княгиню, а Фалатрим… Останнім часом вони почувалися гостями у власному місті.