Я ховався в ніші, біля тих самих дверцят, що й першого разу. Близнюки мене помітили. Коли
вони проходили повз мене, то призупинились, і Амрод вимовив стиха:
- Завтра, Нолфінгу, заховайся десь подалі разом з братом. Тут буде небезпечно.
- Ми не хочемо, щоб ви загинули від
випадкової стріли, - додав Амрас.
Я відчув щось на зразок оsanwe9 – близнюки
зазвичай відчувають інших близнюків сильніше,
ніж просто собі Ельфів – але нічого не зрозумів, окрім тривоги, якою просякнуті були душі
рудоволосих воїнів. Я не зрозумів, хто вони такі,
бо уявляв собі Феанорінгів не інакше, як з кігтями
та іклами. І не сказав нічого навіть Ельросу. Тим
більше, що матір прийшла до жіночих покоїв
задоволена і погідна і мовила:
- Вони не насміляться…
Але вони насмілились. Ще й як…»
Збурений спогадами, Ельронд звівся на ноги і
пройшовся по залі, стиснувши на грудях руки,
намагаючись заспокоїтись.
- Я говорю забагато, - мовив зрештою, - я
забираю ваш час, а ще навіть не торкнувся
суті…
- О, мій час… - озвалась Нерданель, - я
давно вже не знаю, куди його подіти.
Раптом їй прийшло до голови, що брат Ельронда міг загинути під час нападу на Гавані.
Від випадкової стріли… Але жінка згадала з полегшенням, що гість сказав напочатку: «я
був для Майтімо названим сином. Таким же, як мій брат для Макалауре.»
Отже, близнюки пережили взяття міста… Феанорінгами. І цей Ельронд не тримає серця
на її дітей. Названий син Майтімо… Її первісток обожнював возитись з дітлашнею…
«Ми просиділи битву в материній спочивальні, - знову почула вона протяглий голос
гостя, - з її прибічних дів і жон нам не було ніякої втіхи, бо вони весь час зомлівали – то
по черзі, то всі разом. Раптом до спочивальні вбігла мати… Я ніколи не забуду її вбрання: сукня зі сріблястої парчі та зверху – накидка з пір’я… Ми вже знали, що на нас йдуть
війною жахливі і люті Феанорінги, тому кинулись до неньки, але вона відштовхнула нас, 9
Оsanwe – розмова подумки, телепатія.
12
і підбігла до панелі, за якою ховалася потаємна шафка. Відкрила, вийняла якусь
скриньку… Клацнули замочки…
Коли мати обернулася до нас, то на її грудях сяяла пектораль. А Камінь… Він не просто
світився, як зазвичай – він палав. Він бився, він стискався як живе серце. Я думаю, що
Сильмарил відчував господарів… Як і вони його.
Ми підбігли до неї. Про Камінь ми знали те, що співається в «Leo Leitian», тобто майже
нічого. Фалатрим, здається, вважали його чародійським оберегом, який може захистити
їх від Пітьми з Півночі. Тому вони тоді і підтримали доріатських Синдар. Ну, а для нашої
матері Сильмарил був символом високого роду і княжого титулу. «Це той самий камінь, здобутий моїми родичами… О, так, Берен та Лутіень… Цього вечора для вас заспівають
«Leo Leitian»… О, це було неймовірне кохання… І величний подвиг. Так, у короні самого
Моргота… Сильмарил»
Лице Ельронда викривилось навіть не зненавистю – зневагою. «А в тобі, милий гостю, -
подумала Нерданель, - теж задосить крови Аданів, щоб пронести оце через дві епохи»
«Мати відштовхнула нас, - продовжив Ельф, - відкинула як непотріб. І вибігла зі
спочивальні. Тим часом брязкіт мечів і гамір битви лунали вже на подвір’ї нашого
будинку з мармуровими колонами, який матір воліла називати палацом. Я вирішив
озброїтись – окрім того, що Феанорінги є убивцями родичів, і зоставляють ельфенят у
лісі на поталу вовкулакам, свого часу я дізнався від доріатських жон і дів ще багато
страшних речей. Не буду їх тут усі перелічувати, щоб не ранити вашого серця, але одного
я боявся найбільше – оповідали, що Феанорінги тримають при собі рабів-Ельфів з Синдар
та Нандор.
Зі зброї у спочивальні знайшовся лише
ножичок для чищення яблук. Його я і
ухопив якнайміцніше… Ви смієтесь?»
- Ти
хоробрий,
Ельронде
Еаренділіон, - сказала Нерданель,
- з ножичком для чищення яблук
проти
найперших
мечників
Валінору… і Ендоре?
- І Ендоре, - сказав Ельронд, - і я це
знав…
Навіть
їхні
вороги
визнавали їхнє вояцьке вміння.
Але яка там хоробрість… У мене
трусилися ноги, а мій брат взагалі
сів на підлогу. Брязкіт мечів уже
чувся майже за дверима, зрештою двері розчинилися навстіж – і до спочивальні
увірвалося двоє Ельдар…
Треба сказати, що в моїй уяві Феанорінги були ну… чимось єдиним. Як