— Може, розповісти тобі про деякі відкриття майбутнього? — запитав Максим. — Це полегшить твою роботу.
Архімед хитро примружився.
— У Сіракузах кожен знає: найдобріша вода з того джерела, до якого веде найважча стежка.
Максим відчинив дверці апарата.
— Не знаю, чи жалкувати мені, що я не зміг тебе переконати залишити Сіракузи, чи ні?
— Не жалкуй! — Архімед прощально підняв руку. — Боротьба за справедливість — це ж прекрасно!
Максим заліз у кабіну й теж помахав рукою. Дверцята зачинились. Він сидів, замислено дивлячись на панель. Куди податися? В двадцять перше століття чи в двадцять друге, а може, відразу в тридцяте махнути? Добре було б вирушити туди — в далеке світле майбутнє. Його там зустрінуть з радістю, він зможе спочивати на лаврах, оточений загальною повагою як винахідник машини часу. Відпочивати… А чи все зроблено мною в двадцятому столітті? Максим згадав про горду відмову Архімеда і натис на кнопку, під якою був нерівний напис: “Повернення в точку старту”.
Знову запаморочилась голова, і Максим відчув, ніби провалюється в безодню. І в цю мить він чомусь пригадав креслення, яке Архімед посоромився йому показати. Тоді воно здалося Максимові чимось на диво знайомим, хоч і були там незрозумілі позначення й символи, була незавершеність конструктивних елементів. Та тільки зараз Максимові раптом сяйнув здогад, що це була наївна, але в основі своїй правильна принципова схема машини часу.
Віктор Савченко
ЛИСТИ З ПЕКЛА
Виймаючи з скриньки конверт, я спочатку не звернув уваги на почерк і на те, що на конверті немає зворотної адреси. Відчинивши двері, кинув його на журнальний столик і заходився готувати каву. Голова моя була начинена уривками доповідей про нові археологічні знахідки, про радіоізотопні методи аналізу віку кісток та ще багато чим, почутим на республіканській конференції археологів. Про той синій конверт я згадав аж тоді, коли сів до столу. Неквапливо розпечатав — і тут мене ніби струмом шарпнуло. Ще до кінця не усвідомлюючи, що сталося, я почав гарячково читати.
“Дорогий мій внуче Василю!
Не певен, чи дійде до тебе цей лист, бо пишу дуже здалеку. Ти навіть не уявляєш, як далеко зараз твій дід Карпо. Як би хотілося глянути на вас із Галею, але наперед знаючи, що найближчим часом це неможливо, розповім дещо про себе. Я працюю бульдозеристом. Тут дуже жарко — температура сягає 280 °C, але ми терпимо, бо робимо все це для вас… Знаю, знаю. Ти зараз думаєш: не може старий, щоб не вдарити себе в груди. Та повір, ми тут справді не сидимо. Пам’ятаєш діда Спиридона? Який був неповороткий, а зараз працює, як ударник. Отак, дорогий мій внуче, ми не “старі гальма”, як ти інколи полюбляв казати”.
Я перегорнув аркуш, сподіваючись на продовження, але на другому боці нічого не було. Я був здивований до краю, адже дід Карпо вмер два роки тому, на вісімдесят шостому році життя! Я любив старого, бо він був мені і за батька, і за матір. Любив, але й частенько кпинив його, коли він починав надто вихвалятися.
Та я був спантеличений лише на мить. Витівка старого через два роки по смерті збадьорила мене і додала апетиту — з кавою я ум’яв ще двісті грамів буковинської ковбаси і чималий шмат хліба. Мені все було ясно. Старий, відчуваючи, що йому недовго вже топтати рясту, написав цього листа і віддав комусь із своїх молодших приятелів, аби той по його смерті відправив листа мені. “Ах ти ж, старий хвалько, — сумно подумав я. — Все одно докопаюся, хто цього листа вкинув”. Ясно було одне — людина живе в нашому місті, про що свідчив єдиний штемпель. “Хто б то міг бути?” — міркував я. — “Хто ж іще? Козленко!” — підказав мій внутрішній голос.
Цей Козленко — заслужений артист республіки, найчастіше грає комедійні ролі. Дід Карпо часто чекав його за лаштунками, і вони після спектаклю прямували до “Театрального”.
Раптом мене різонула думка. У листі пишеться про діда Спиридона. Адже той помер рік тому. Не міг же мій старий передбачити, пишучи цього листа, що через рік по його смерті помре й Спиридон.
“А йому цього й не треба було знати, — озвався мій внутрішній голос. — Спиридон був на три роки старший від діда Карпа, а під кінець і дурневі було ясно, що сусіда на тонку пряде. Тільки випадково Спиридон не вмер раніше за мого старого”. Отже, дід Карпо попрохав Козленка, аби той укинув листа по смерті Спиридона.
Через деякий час, грюкнувши дверцями таксі, я заходив у будинок, де на восьмому поверсі жили Козленки. Відчинив сам Кость Миколайович.
— А, це ти, Василю! Заходь! Ну, про що там говорять предки? — запитав він, маючи на увазі мою професію археолога.