— Я згоден, Віллі, — твердо мовив Віктор. — Тільки ти повинен дати мені гарантію, що утворювати острови будемо якнайдалі від материка.
— Ну, звичайно, старина, — широко, як завжди, усміхнувся Віллі. — Нам потрібні нові землі. А старі нехай живуть, як жили.
Три тижні база працювала з повним навантаженням. Заповзли під землю механічні кроти, що несли вибухівку. На дні океану піднялося ажурне плетиво бурових вишок. Гриміли вибухи, розганяючи підводних мешканців. На пульті управління спалахували нові й нові лампочки — сигнали готовності. Кольоровою мозаїкою вони заповнили весь пульт, і тоді він засвітився рожевим кольором — сигналом загальної готовності.
З усмішкою торжества Віллі підійшов до пульта.
— Почнемо? — запитав він у Віктора. — Історична хвилина, старина. Відчуваєш?
— Давай, — байдуже кивнув той.
Віллі натис на кнопку. Підлога здригнулася. Віктор заплющив очі. Зараз глибоко під землею, у вічному мороці з’явилися блискотливі точки. Вони ростуть, перетворюючись у вогняні кулі. Шалено крутяться вихори вогню, втягуючи в себе породи, пробиваючись крізь кам’яний щит, розчищаючи дорогу для магми. І ось вона блискучими потоками ринула до поверхні, фонтануючи у підземну порожнечу. Нові й нові вогняні хвилі підіймаються з глибин вогняного океану, розчиняючи породи.
М’який поштовх. Затремтіли стіни. Зблідлий Віллі метнувся до пульта.
— Що це?
— Не метушись, — осадив його Віктор. — Все йде як слід. “Ще не пізно оголосити загальну тривогу, — майнула думка. — База встигне вивезти людей. Але разом з ними буде вивезена таємниця розчинника, точок. І вони знову почнуть змінювати світ… Але ж службовці фірми не винні. Чому ж вони повинні гинути? Що ж робити?”
“Ти подумав, що буде з людьми?” — згадав він суворий голос Мортона. З усіма людьми на Землі. А їх тут жменька. Віктор зціпив зуби.
Поштовх. Вогняні хвилі досягли горішніх шарів. Другий поштовх. Чорна тріщина зазміїлася на гладенькій поверхні надміцних стін.
— Що це? — прошепотів Віллі.
— Я розбудив заснулий вулкан у нас під ногами, — спокійно сповістив Віктор. — Не ті, що ти хотів…
— Недоумок! — Віллі кинувся до аварійного ліфта. — Ми ж загинемо!
Віктор знизав плечима. Схлипуючи, Віллі гамселив кулаками у перекошені двері.
— Пізно, Віллі, — глузливо сказав йому Віктор. — Звідси ніхто не вибереться. Навіть на твоїй ракеті.
— Ми тобі це пригадаємо, Мортоне! — закричав Віллі, вискакуючи в коридор.
Захиталися стіни. Посипалось обладнання бази. З гуркотом падали шматки скелі в розбурхане море, а назустріч їм підіймалися гігантські хвилі, увінчані шапками бруднувато-жовтої піни. З пекельним шумом накочувались вони на берегові урвища, заливаючи їх, з урочистим ревом мчали далі. Як тріски, летіли уламки мостів, сталевих конструкцій. Осідали бані бази. Відштовхуючи один одного, топчучи тих, що впали, службовці фірми бігли до аеромайданчиків. Кулаками і пістолетами прокладали собі дорогу у вузьких переходах, падали від поштовхів, захлиналися від криків, билися головами у заклинені перегородки. Хапали за ноги і стягали вниз тих, що повзли по сталевих скобах у вертикальних шахтах-колодязях, лізли самі, падали, сплітаючись у верескливий клубок, а стіни колодязів стулялися над ними.
Віктор схилився над екраном внутрішнього огляду, що самотньо світився серед потрощених приладів.
Магма досягла морського дна. Фонтани пари з пронизливим свистом здіймалися над водою і розсипались, затуляючи небо густими сірувато-білими хмарами. Як дерево під сильну бурю, хиталася скеля. З гуркотом провалювались у димові тріщини будівлі.
Розпечене громаддя знялося над киплячими бурями. Хмари смолянисто-чорного диму огорнули його. Блискотливі уламки гігантським фейєрверком пронизували хмари, з яких сипався густий дощ попелу, змішаного з окропом. Вищання, гуркіт, свист, грім, вибухи, рев. Сутінки, пронизані вогняними спалахами, оповили базу.
“Здається, все, — стомлено подумав Віктор. — Звідси не вибереться ніхто. А розрахунки мої правильні”.
Гігантський вибух підкинув скелю в повітря, і вона, розпадаючись на дрібні уламки, зникла в киплячому морі.