— Що-небудь особливе? — швидко спитав я.
— Надруковано в останньому номері “Искусства”. Не читали?
— Ні, не читав, будь ласка, розкажіть! Автор часом не біофізик?
Новий знайомий залюбки відповів:
— Стаття невелика, але цікава… Один учений, якийсь Костров, повідомляє: винайдено оригінальний випромінювач, за допомогою якого можна дуже своєрідно тлумачити зміст картин, написаних художниками у середні віки. Тоді дехто з них, схоже, користувався фарбами з домішками невідомих досі компонентів, які володіють суперрадіоактивністю, що виникає при опроміненні їх променями певної частоти… Як я зрозумів, ці таємничі компоненти в момент коагуляції фарб, після нанесення їх на полотно, під дією розумового процесу художника кристалізувалися з певною орієнтацією кристалів… А тепер кристали при опроміненні збуджуються і своєю суперрадіоактивністю викликають у дослідника думки, аналогічні думкам художника в період творчого процесу… І ще Костров твердить, ніби ці компоненти могли активізувати організм художника, допомагати йому з особливою силою відчувати натхнення…
Вночі я майже не спав. Перший день нового року минув у чеканні другого числа, щоб зранку взяти в бібліотеці потрібний журнал.
Там, у журналі, справді надрукована стаття доктора фізичних наук Кострова. Читаю, перечитую, але доповнити розповідь нового знайомого нема чим.
Зв’язатися з самим Костровим виявилось непросто. Його лабораторія була в іншому місті.
Я все-таки додзвонився, домовилися зустрітись через тиждень.
Вчений двічі перечитав копію листа невідомого автора. Перечитував з неабияким інтересом. Та за свого не визнав.
Я чекав коментарів. Але дочекався запитання:
— Пробачте, мені хотілося б знати, що вас цікавить більше: наша наукова робота чи автор цього листа? Хоча розумію, як мистецтвознавцеві, вам не байдуже ні одно, ні друге…
— Ваша правда, — відповів я. — Однак, якщо задовольнити обидва інтереси неможливо, перевагу віддам науковим дослідженням.
— Гаразд… — Костров, схоже, був задоволений моїм вибором, та подумавши, додав: — Що ж до автора листа, можливо, теж прислужуся… Тільки з цим пізніше…
Мені здалося, що й Костров не залишився байдужим до листа.
Вчений був уже в літах, з помітною сивиною в поріділій хвилястій шевелюрі блондина. Високий лоб перетинали три зигзаги зморщок, на переніссі дві розходились донизу. Довге худорляве обличчя теж не було гладеньке. На зріст він був невисокий, рухливий, але не метушливий.
Після короткої паузи Костров заговорив приємним баском:
— Почну із зізнання: публікація статті вимушена. Через обставини… Музеї не довіряють, бояться за свої скарби… Мовляв, якщо не опубліковано, значить, ще в стадії експериментальних досліджень, тому для картин — небезпечно… Нам же треба через свій апарат пропустити багато картин різних музеїв, спробувати визначити, чи широке коло застосування фарб, які здатні “розповідати” при опроміненні. Підозрюю, що воно обмежене як художниками, так і часом… А якщо це так, то треба від таких картин узяти все, на що вони здатні…
Я втрутився із своїм запитанням:
— Про це вже є остаточна думка?
Костров з жалем посміхнувся:
— До остаточної ще далеко… Проте нам вдалося “поговорити” з одним експонатом і дізнатись про дуже цікаві відомості. Один із портретів невідомого художника “розповів”, ніби його сучасники живуть під страхом винищення рослин, соки яких “оживлюють” фарби… Для нас, як ви розумієте, це є найважливішою обставиною… Але мало… Бажано дізнатись: яка рослина, хто знищував, де і таке інше… Треба шукати й шукати! Раптом щось стане відомо і про саму рослину! Тоді з’явиться надія розгадати таємницю радіоактивності фарб — “мови” картин…
— Сподіваюсь, це не єдина мета ваших досліджень? — запитав я, хоч і без того був упевнений, що це не так.
Вчений поспішив заспокоїти:
— Розумію, розумію, що вас найбільше бентежить. І не хвилюйтесь!.. При обстеженні картин ми робимо якомога повніший запис з усього полотна… Для вас, мистецтвознавців-істориків, матеріал багатющий…
Однак і це мене не заспокоїло.
— А спосіб одержання інформації — не таємниця?
— Ні, ми його вже запатентували.
— І для мене він може бути доступним? — з пристрастю допитувався я.
Костров усміхнувся такій зацікавленості й відповів:
— Цілком. Особливо буде дохідливим під час експерименту.
І запросив до лабораторії.
До світлого залу ми ввійшли, коли там стояв свистячий шепіт, а виставлені рядами блоки ЕОМ, пульти, щити з приладами, стенди підморгували зусібіч безліччю своїх різноколірних вічок.