— Він там помре і потім буде смердіти. Бо то горобець біологічний, він же не металевий і не пластиконовий, — хлопчик дивився переможно, сподіваючись, що такі розсудливі слова не можуть не переконати.
Дітям було незрозуміло, чому заради горобця не можна навіть розбити магазинної вітрини. Адже горобець живий і такий красивий! Хіба його життя не варте цієї академічної стрункості і академічного блиску форм? Хай брязнуть на землю крихкі уламки, звільняючи мале, сіре, дзвінкоголосе створіння. Діти не могли ще зрозуміти умовностей дорослих. Вони ще сприймали навколишнє, як вечірню казку на екрані телеінформатора, де все так просто, доцільно, красиво і людяно, що годі й думати про складності людського існування.
Горобець лишився за склом. Сама Русуля не могла нічим зарадити, а звертатись до людей з подібним проханням видавалося наївним. Заради горобця ніхто б не демонтував вітрини.
Від перехрестя з вулицею Верда вона повернула ліворуч, дійшла до останнього будинку, що блимав очима вікон. Звідси вдень було видно Далекий Яр. Залишався останній підземний перехід. Жовта рука на білому трикутнику вказувала шлях до нього.
Вона була щаслива, старий біокібер Русуля. Стала на шорстку доріжку ескалатора, що повіз її в тунель. Вона хвилювалася. Ось минуть тридцять вісім секунд, і вона вирине з тунелю й побачить Далекий Яр, нагромадження каменів, химерних живих дерев, трави, не штучної, зробленої на комбінаті синтетичних покриттів, а справжньої, живого моху. Вони прижилися, їх змусили прижитись у цьому парку.
Русуля довго опускалася крутим схилом. Нарешті вийшла до невеликої рівної площинки, на якій помітила малі жовті квіти. Зірвала лише три. Прикрасила їх широким листям папри. Поволі рушила назад.
Вона була вже стара. Русуля добре усвідомлювала свою старість. Але вона йшла і всміхалася. Вона уявляла, як завтра вранці, коли над Інканою розгориться чергова ракета-сонце, даруючи штучній планеті світло й тепло, усміхнеться мала Торонка. Мов три Сонця жовтавих на долоні. Було важко підніматись крутими схилами знову до магістралі. Кілька разів зупинялася спочити. Врешті вибралась на тверде ситалове покриття.
Жовта рука-вказівник показувала шлях до підземного переходу. Але Русулі чомусь захотілося перейти магістраль поверхнею. Вона й сама не знала, звідки з’явилось це бажання. Ніч. Тиша. На магістралі жодної машини.
Ніякої небезпеки, тож навіщо опускатися в тунель.
І вона усміхнено пішла поверхнею. В лівій руці тримала малий букетик. На Землі ці квіти ростуть великими, а тут, на Інкані, зовсім крихітні.
Вже доходила до середини магістралі, як раптом здалеку помітила гелікомобіль і відразу зрозуміла, що вони не зможуть розминутися.
Магістраль була широка, але вони справді не змогли минути одне одного.
Коли водій побачив, що постраждав кібер, він трохи заспокоївся. Кулясті ліхтарі вздовж магістралі освітлювали тіло Русулі, далеко відкинуте тупим носом гелікомобіля.
— Що таке? — долинув з кабіни схвильований жіночий голос, а потім у отворі прочиненого люка з’явилась і голова жінки. — Що сталось, Яне?
— Це кібер, — сказав чоловік.
— Ти певен?
— Авжеж.
Він бачив калюжку біоплазми, що витікала з порваних вазопроводів, понівечені тразонні головки, що ловили відблиски ліхтарів крізь розриви епітеліальної тканини.
Вона лежала жалюгідна, мов той інканський горобець, що минулого тижня чомусь залетів за подвійне скло вітрини.
— Ти певен, що це не людина? — закричала вже голосно жінка.
— Так, — сказав чоловік. — Дивно, чому вона пішла поверхнею?
Чоловікові було прикро, тоскно. Він дістав сигарету і закурив, повторивши хрипко:
— Дуже дивно.
Жінка в кабіні щось схвильовано шепотіла, але він навіть не прислухався до її слів. Може, просто був не здатен їх чути. Тої миті світ втратив для нього свою реальність. Його машина. Тіло біокібера. Жовті квіти на ситаловому покритті магістралі. Ліхтарі. Темна ніч над головою. Будинки з поодинокими освітленими вікнами. Все було, мов зупинені кадри фільму, але він знав, що це реальність.
Хотів викликати машину з центрального магістрального селектора, але вона приїхала сама, без виклику. Телекаріуси магістральних моніторів самі зафіксували аварійний статус.
З чергової машини вийшло троє: двоє людей та біокібер.
— Що сталося? — запитав вусатий чоловік трохи сонно, певно, він дрімав у своїй зонаті, коли загорілось табло тривоги.